Міла Іванцова - Живі книги

Женька вийшла на балкон, подивилася праворуч-ліворуч, не побачила ніде Вікторової машини, всміхнулася й подумала: «А таки добре було б їх звести до пари! Аби тільки вона відкрила очі й побачила цього «сліпого»… Бо йому вона вже небайдужа…»

Віктор не повернувся додому. Він доїхав до спортцентру, дістав із багажника сумку зі спортивним одягом і пішов до басейну. Тягати «залізо» чи крокувати на місці безкінечною доріжкою в нікуди йому сьогодні не хотілося. Забагато вражень та емоцій. А ця історія з Амалією взагалі несподівано сколихнула все його нутро. І добре, що Женька підвернулася так вчасно. Що б він і робив без неї? Ідіотська ситуація… Хоч і перед цим дівчиськом сорому натерпівся: дорослий дядько, а такі ігри… Правда, якби він був готовий до цього викриття, то щось би вигадав розумніше, але вона заскочила його зненацька, довелося каятися…

Можливо, це виглядало для когось дивним, але він звик так плавати в масці з трубкою: не піднімати голови, не розглядати красиві тіла навколо, втупити погляд лише в темно-синю лінію на дні басейну, уздовж якої й плавав – туди-сюди. Двадцять п’ять метрів, ще двадцять п’ять, ще… Звично накручував ці відрізки, автоматично плюсував їх у голові, напружував м’язи і намагався розслабити голову, точніше, вичистити з неї все зайве, що турбувало й заважало жити. Чи навпаки – відключитися від навколишнього світу, зосередитися на чомусь і таким чином обдумати його й оцінити важливість.

Відтоді, як померла дружина, він почувався винним. Хоч і чесно зробив усе, що міг, але хворобу перемогти не вдалося. Можливо, тому, що дружина сама припинила триматися за життя. Здалася. Якоїсь миті перестала бачити в цьому сенс. Так і сказала: «Зрештою, сина ми виростили. Йому я не потрібна. А твоє життя й раніше від мене не дуже залежало».

Він говорив тоді їй банальні речі, які кажуть усім хворим, але в глибині душі знав, що не був до кінця щирим, а вона таки мала рацію. Вони виростили сина, і той пішов у своє власне життя: після закінчення Києво-Могилянської академії вирушив аж до Канади навчатися в аспірантурі. А він, Віктор, дійсно всі ці роки жив своїм чоловічим життям: журналістська робота, кар’єра, відрядження, кілька коротеньких «історій» без наслідків… Потім у його життя прийшла література, трохи посунула журналістську зайнятість, певним чином змінила його імідж, коло спілкування та спосіб життя. Але навіть коли він дедалі частіше лишався працювати вдома, ближчими від того вони з Русланою не стали, існували ніби паралельно навіть при тому, що жили спільно, разом їли і, звісно, спали в одному ліжку. Ніби якась прозора плівка завжди залишалася між ними, не даючи повноти відчуттів, але при цьому вберігаючи від зайвих енерговитрат: кожен робив своє і при цьому тримав у полі зору іншого. Щось подібне до ефекту презерватива – заради безпеки доводиться чимось жертвувати. Так у них повелося.

Але чому після її смерті Віктора майже два роки не полишає почуття провини? Він раптом усвідомив, що ця жінка, з якою він прожив майже чверть століття, яка народила йому сина, не схотіла боротися за життя, бо саме він за ці роки так і не зробив її щасливою. Кудись ішов, чогось прагнув і добивався, формував себе як спеціаліста й особистість, а вона була поруч, як повітря, якого не помічаєш. Хоча, «повітря» – то заголосно сказано. Якби так, то він би давно без неї загнувся. Це вже патетика. Без повітря не живуть. Вона була середовищем, у якому він існував. Зростав, мужнів і… І от… Просто йому було так зручно. Він і не замислювався ніколи, чи вона щаслива поруч. А вона ніколи не заводила про це мови. А потім здалася. Сина викликали з Канади за тиждень до її смерті, вони ще встигли поговорити. Але здавалося, що і ця зустріч уже не викликала в Руслані емоцій. Вона мужньо і втомлено терпіла свої муки, стримано очікуючи, що вони скоро скінчаться. Ні за що не дорікнула, не переймалася, як вони будуть далі без неї. Ніби цілковито усвідомлювала, що не пропадуть.

І тільки після того, як вона відійшла, Віктор почав копатися в минулому й переосмислювати те, що сталося, і свою роль у цьому. Можливо, це навіть було не по-чоловічому – озиратися назад і перебирати причини й наслідки, але відтоді він постійно відчував якусь власну неповноцінність, ущербність, адже у п’ятдесят років ти нарешті розумієш, що вдруге життя не прожити, не переписати з чернетки на чистовик – що зроблено, те зроблено. Лишився якийсь хвостик життя, у кого більший, у кого менший, але мало хто у п’ятдесят планує звікувати ще стільки, та щоб з енергією молодих років.