Наталка Доляк - Заплакана Європа

Люся всміхнулася: виходило, ніби її чоловік хоче залишитися в цій їдальні довіку.

Перекладач зупинив українця, піднявши руку.

– Це все не до мене, – по-гусарському клацнув підборами й відрекомендувався: – Владлен Гансович.

– Ви з Союзу? – Людочка зраділа, побачивши співвітчизника.

Владлен Гансович осудливо обвів поглядом жінку й зверхньо прорік:

– Я етнічний швед, – у вимові забринів легкий акцент. – Допитуватимуть вас нарізно, – додав із учительськими нотками. – Намагайтеся викласти правдоподібну історію, – зневажливо обдивився пару. – А то приїдуть і починають плести бозна-що.

Перекладач, не прощаючись, пішов.

Утікачі похапцем домовилися, що і як будуть казати, згадуючи всі мотиви та легенди, які видумували протягом останніх кількох років.

– Мене не влаштовує ні Чехословаччина, ні Польща, – повідомив Коля, гортаючи аркуші численних блокнотів. – У «Супутнику» по блату можуть оформити дві путівки по Середземному морю. Туди входить, – прочитав із листочка, – Болгарія, Туреччина… Це все не те… І наостанок – Італія. Один день. Вихід у місто. Прогулянка… Ля-ля-ля… Люся зацікавлено вдивляється у написане.

– Ого! – промовляє голосно. – Тисяча рублів!

– А ти як думала? Шість, – перерахував на пальцях, – так, шість країн. Двотижневий тур. Повний пансіон. От і виходить – тисяча.

Людочка замислилася, прикидаючи свої фінансові можливості, тоді запитала:

– У мене є дві сотні на книжці.

– Потрібно так усе обставити, аби твої предки нам вісімсот подарували.

Люсі перехопило подих. Хоч їй і кортіло запитати: «Чому саме мої предки, а не твої мусять розкошелюватися?» – зухвало мовила:

– Під яку легенду?

– Що значить «легенду»? Скажемо, що вирішили одружитися. От, хочемо, мовляв, у весільну подорож.

– Ні! – «обламала» жениха.

Микола демонстративно жирною рискою закреслив написане, а потім нервово видер із блокнота зо три аркуші. Люся, не зважаючи на ці показові виступи, поцікавилася у коханого, як він крок за кроком уявляє втечу з Батьківщини.

– Ну, виходимо ми на італійському березі, а далі що? – дівчина воліє конкретних відповідей.

Як і передбачала, нічого більш-менш розумного від генератора заборонених ідей не почула. Микола розпинався, що вже там, на землях свободи, їх уважно вислухають, нададуть житло й роботу, будуть захищати й опікуватися.

– Чому? – Люся налаштувалася на хвилю запитань, і її важко було спантеличити.

– Та тому, дурепо, що вони люблять правду, радіють, що хоч хтось із цієї сраної Країни Рад розуміє, в якому багні живе. Там чекають на нас, як на ковток свіжого повітря, розумієш? Вони захищають дисидентів, людей, яким є що сказати про цю владу, про цю тиранію.

– Тобі є що сказати?

– Звичайно!

– Що?

Микола довго дивився на стіну орендованої малосімейки, пофарбовану масляною неякісною фарбою в блакитний стандарт, тоді перевів погляд на вікно, потім рвучко підстрибнув до телевізора, одним рухом увімкнув його й, тицяючи пальцями в екран, нервово випалив:

– Ось про це, ось про це!

Кінескоп старенької «Берізки», за традицією та технічними характеристиками, довго нагрівався. Микола тим часом виконував «танець святого Віта» біля телевізора. Нарешті до кімнати увірвалися мажорні акорди веселої дитячої пісеньки: «Карусєль, карусєль, пракатісь на нашей карусєлі». Люся нестримно зареготала, а Микола почервонів від гніву та почав судомно перемикати на інший канал. Там розводив демагогію лідер країни, йому раз по раз гучно аплодували. На іншому й останньому каналі показували документальні кадри з довжелезними чергами до лікеро-горілчаних магазинів.

– Ось про це я розповім. Ось це все я бачив на власні очі. Усе це пережив.

Те, що веселило й тішило Жужу, привело її коханого на поріг нервового зриву. Дівчина обняла хлопця, погладжуючи по спині, повела, наче пораненого, на кухню пити чай із бутербродами.

– Я навіть не уявляю, як реагуватимуть мої, коли я зізнаюся, що ми задумали, – тихо мовила, відсьорбуючи з маленької з золотим малюнком чашечки чорний міцний, занадто терпкий чай.

– Ти часом не з’їхала з глузду? – зненацька питає кавалер, гнівно дивлячись на спечені Люсею коржики.

Люся не розуміє, чим незадоволений Микола, може, думає, випічкою?…

– Органи стовідсотково у мене на хвості. Викличуть твоїх, запитають: «Що вам відомо?» – вони враз розбовкають. Навіть заради того, аби тебе від мене відгородити… Думаєш, я не відаю, що вони мене не люблять?