Наталка Доляк - Заплакана Європа

«Бач, прийняла мене за свою. Виходить, ми однакові», – подумки аналізувала Люся. А тим часом її чоловік проголошував викривальний монолог про ганебну поведінку затурканої дружини в цивілізованому буржуазному суспільстві.

– Так, зараз фугачимо до автобуса і мчимо до порту, – змінив гнів на ласку, коли Люся притулилася до нього й міцно обняла. – Вісім годин – і ми в Стокгольмі. Хапай валізу!

Слово «пором» викликáло в Людочки асоціації з іржавою баржею, якимось дерев’яним плотом або чимось на кшталт тих облуплених бляшанок, що курсували влітку річкою Південний Буг у рідній Вінниці.

– Навіщо називати цей… цей… – не могла дібрати слова. – Цей… Титанік поромом? – запитала Колю, вздрівши білого блискучого лайнера, які до цього бачила лише в «імпортному кіні».

– Яка ж ти в мене темна… Нічого, крім свого замурзаного гніздечка, й не бачила, – звернувся до дружини, як до неповноцінної.

Люда насупилася.

– Не говори зі мною, наче я ідіотка, – випалила на одному подиху.

– Т-ш-ш. Не кричи, – обірвав дружину красень-чоло-вік. – Ти ж не вдома!

Окрім Жужі та Миколи найдешевшу палубу третього класу окупувало ще трійко хлопців. Один із довжелезними сплутаними кісками, інший, навпаки, лисий із татуюванням на голові й шиї. Третій ніби звичайний, але він постійно голосно сміявся. Загальна палуба мала півсотні місць. Та укомплектована цього дня була лише цими п’ятьма пасажирами.

Очікуючи, допоки лайнер рушить, Микола розповідав дружині, які на поромі є розваги, як скандинави подорожують, а заразом і запасаються дешевими продуктами, котрі купують на Сільялайні. Доповідав, вдивляючись у рекламний проспект, скільки на борту магазинів, ресторанів, кафе, дискотек. Він не читав, а, дивлячись на картинки, здогадувався. Якби Люся тримала цей проспект, і вона могла б здогадатися. Та Миколі подобалося бути гідом.

– Ходімо до кафешки. Щось перекусимо, – активізувалася Людочка, почувши про досить дешеві заклади громадського харчування на борту.

– До якої кафешки? Ти здуріла? Не встигла виборсатися з багнюки, як одразу в князі. Давай, давай гуляти на всі гроші, що в нас є, а про завтрашній день дядя буде думати, – розійшовся Микола.

До його гарячої промови почали прислухатися хлопці, які щойно сміялися собі тихцем у кутку палуби.

– Та я зрозуміла вже, досить волати, – прошипіла Люся, намагаючись спинити красномовного оратора.

– Бери ковбасу та їж, якщо голодна, – махнув рукою на сумку.

– А чим порізати?

– Ну, ти як із дуба впала! Нічим не порізати. Не вистачало ще ножа з собою захопити. Щоб нас як терористів заарештували. Я чув від одного індуса, коли минулого разу їздив…

Людочка не дослухалася до сто разів чутої історії про індуса, який геть усе розповів Миколі, коли той їздив до Гельсінкі минулого разу. Дивилася в ілюмінатор, тримала в руках темну «Московську» ковбасу, яку мама діставала по великому блату в гостродефіцитний купонно-талонний час. Вирішувала, звідки починати гризти. Нарешті вп’ялася зубами у надто твердий батон – і відчула на фізичному рівні солідарність із собаками-дворнягами, які вимушені все своє довге життя харчуватися виключно кістками. Подовгу кутуляла кожен відкушений шматок. Коля також приклався до ковбаси. Але в нього виходило куди спритніше. Коли з вечерею було покінчено, почали вкладатися спати. Микола закинув довгі ноги на два сусідніх стільці й невдовзі засопів, а Жужа ніяк не могла вмоститися. Юнаки-сусіди повлягалися просто на підлогу між рядами, залізши до спальних мішків. Люся, ідучи за прикладом іноземців, кинула на чистий ковролін свою та чоловікову куртки й, плямкнувши від задоволення та солодко зітхнувши, відключилася.

– Ой, блін! – почула крізь морок дрімоти.

Здалося, що спала лише декілька хвилин. Відкрила очі. На палубі вже не світилися лампи – з ілюмінаторів било яскраве денне світло.

Микола, ставши коліньми на крісло, заглядав у шибку й кричав своє «Ой блін!»

– Що? – запитала заспана Жужа.

Чоловік зірвався з місця. Нашвидкуруч збираючи з підлоги речі, присікувався до дружини.

– Чи ти не бачиш, що ми вже давно приїхали? Люди сунуть трапом на борт, – подивився на годинник. – Йо-майо! Сьома. Це виходить, ми годину вже стоїмо. От-от назад попливемо. Бляха-муха, давай хутенько, виповзай.

За секунду на палубі не лишилося нікого і нічого. Лише коричневий шматок м’ятого паперу, в який була загорнена московська ковбаса, сиротливо лежав на місці під номером 23.