Наталка Доляк - Заплакана Європа

Зійшовши на сушу, пара попрямувала до пункту паспортного контролю. Коля всю голову Люсі проточив, розповідаючи, що документи тут перевіряють украй рідко.

– Ти, головне, йди собі, не подавай виду, що в тебе візи немає. Вони тут усі психологи, дивляться, в кого очі бігають, того просять показати паспорт, – шепотів, мов у гарячці, й ніяк не міг опанувати власні нерви.

Людочка пішла першою лиш тому, що їй набридли теревені чоловіка. До неї усміхнувся прикордонник, а вона відповіла ніжною джокондівською усмішкою, ну, тією, що з загадкою. На іншому боці турнікету зупинилася в очікуванні чоловіка. Здалеку бачила його: губи складені в ниточку, очі опущені, напружений – вирізнявся у натовпі. Вона зовсім не здивувалася, коли Миколу запросили пройти в окреме приміщення. Через якийсь час із кімнатки, куди завели її чоловіка, вийшов прикордонник, роздивився навкруги, побачив Людочку, зустрівся з нею поглядом і поманив пальцем до себе. Молодиці нічого не лишалося, як підкоритися дещо романтичному жестові представника шведської влади. Зайшовши до маленького кабінету зі скляними стінами, Люся побачила таку картину: на столі – розхристана сумка, з якої хаотично стирчать палітурки книжок упереміш із Людиними трусами, светрами й сорочками Миколи. Платівки гуртів «Зоопарк», «Звуки Му», «Кіно», «Акваріум», «Пікнік», «Браво» та «Секрет» стосом спочивають біля відкритої валізи. Жінка в сірому офіційному костюмі намагається випитати в розгубленого Миколи якусь таємницю. Питання ставить виключно шведською, тому у відповідь отримує відчайдушні погляди Миколи, знизування плечима і промовисті розведення врізнобіч верхніх кінцівок.

– Що сталося? Що вони шукають? – запитала Люда в чоловіка, щойно увійшовши. Після цих слів у кімнаті стало тихо, як у відкритому космосі. – Я щось не те бовкнула?

До Колі нарешті повернувся дар мови, й він відповів голосом, що помітно тремтів:

– Нічого не розумію. Я їм англійською сказав, що я з дружиною. Вони зрозуміли. А потім щось питали бозна-що…

– Руські? Ю а руські? – шведка була явно задоволена.

– Єс! Юесеса! – відповіла Людочка дикою англійською.

Вона витягла з кишені паспорт і передала його шведові, що випростав до Жужі долоню.

– Ві а фром Совієт Юніон! – продовжив Микола й собі потягнувся в кишеню за документом.

– Нот муслім, араб? – здивувалися шведи.

– Вони думають, що ти араб, – пояснила не так чоловікові, як собі Люда.

Коля дійсно був схожий на терориста-екстреміста з арабського світу – смаглявий, неголений брюнет.

– Ду ю спік інгліш? – докинув свого чолов’яга в уніформі.

– Єс! – бадьоро вигукнув Микола, хоча до абсолютного володіння мовою їм обом було, як до неба рачки.

Шведів прорвало і вони навперебій почали ставити запитання, Люда й Микола просили говорити «слоулі». Шведи як могли розтягували слова, але все одно сенс речень залишався для прибульців нерозшифрованим. Після п’ятнадцятихвилинної безплідної розмови за допомогою жестів і міміки, з додаванням слів «єс» та «ноу» скандинави, втомившись, вирішили викликати перекладача. Прикордонниця підійшла до Людочки, взяла іноземку за руку й повільно, дивлячись прямо їй у вічі, щось сказала. Людочка сконцентрувала всю свою увагу на окремих словах.

– Не зрозуміла, – заметляла головою Жужа та глипнула на Колю.

– Щось про питання, – здогадався. – Я почув слово «квещенз».

– Точно, точно, – поспіхом залопотіла Людочка. – Вона хоче поставити нам питання, – повернулася до шведки й упевнено додала: – Єс!?

Жінка обвела поглядом своїх одноплемінників, облизала пересохлі губи і, вказуючи правицею на пором «Сілья Лайн», який досі стояв на причалі і його було видно через скляні стіни-вікна, мовила дуже голосно, дуже повільно й дуже протяжно:

– Гоу бек!? – в інтонації відчувалося запитання.

Один із поліцейських додав із усмішкою:

– Бек ін Юесеса?

Коля з Люсею, окрім радянської рок-музики, були шанувальниками британського гурту «Бітлз». Пісню зі словами «Бек ін Юесеса» чули й наспівували частенько, тому знали переклад цієї фрази. Перелякавшись наслідків питання, спочатку Микола, а за ним і Люся щосили заволали:

– Ноу! Ноу!

– Ві ар біженці. Біженці. Політікал, – гамселив себе в груди Микола.

– Реф’юджі?

Коля та Люся згадали, що вчили це слово, яке в найпотрібніший момент вилетіло з пам’яті.

– Єс, єс, рефюжі! Ві рефюжі!

Перша екскурсія Стокгольмом для колишніх громадян есересер пройшла під патронатом столичної поліції на шикарному авто марки «сааб».