Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Ти вагітна?

Люся довго пережовувала черствий чорний хліб, пхала до рота масні шматки риби, ковтала з їжею емоції, що душили її. Коли впоралася, відповіла:

– Здається, так.

Олена пішла до кімнати й принесла невеличкий пакунок. Жужа сумно подивилася спочатку на пакет, що його кинула на стіл жінка, тоді на саму Олену.

– Пижма! – старша не вирізнялася багатослівністю. – Завариш… – зробила спробу продовжити, але молодша її перебила:

– Ні, не заварю. Я хочу цю дитину.

– Дуже вчасно! Подивися на мене… Навіщо мені троє дітей?

Людмилі не хотілося продовжувати бесіду. Її, вірогідно, почув Бог, бо відразу, як подумала: «Я не хочу про це розмовляти», – задзеленчав телефон. Олена прожогом кинулася до апарата, Людочка побігла за нею.

– Алло! Алло! – кричала у слухавку сестра, Люся намагалася вирвати рурку, але Олена пручалася й відштовхувалася. – Колю! Колю! Це ти? Алло! Алло! – звернулася до Жужі, знесиленої від боротьби за доступ до розмови. – Нічого не чути, щось там тріщить і тріщить, – ображено передала слухавку.

Людочка приклала вухо до теплої пластмаси й почула знайомий голос:

– Чого ти кричиш, дурепо, я тебе чую.

– Колю, це я, Люся.

– Людочко, як же я тебе люблю! Як я за тобою скучив! – дівчині здалося, що її чоловік у розпачі.

– Що там у тебе? Усе гаразд? – кволо запитала.

– Людочко, потрібно, щоб ти негайно сюди приїхала. Я не можу без тебе.

– Колю, та поясни до пуття, що і як.

– Ми тут нікому не потрібні, нас називають ковбасними біженцями. Вони тут зажерлися, нічого слухати не хочуть. Я ходив до православної церкви, просив про допомогу, то мені сказали, що я не встиг в останній вагон. Розумієш?

– Який вагон? Чому до церкви? Де ти ночуєш? Ти змінив плани? – завалювала чоловіка питаннями, зиркаючи на Олену, яка заглядала Люсі до рота, роззявивши свого.

– Занадто багато запитань, – різко випалив Микола. – Я тут через таке проходжу, а ти там сидиш у теплі й питання задаєш?

Дружина не знаходила, що відповісти чи про що запитати, аби не викликати гнів чоловіка.

– Ти там? Алло? – незадоволено озвався Коля.

– Тут. Слухаю…

– Що робити?

– А що ти хочеш?

– Я не можу бути тут сам, розумієш, це дуже важко.

– Але ж ти прагнув цього.

– Так, я хотів, – закричав. – І зараз хочу. А ти замість того, аби підтримати мене, топиш. Так, ти топиш мене, ти мене не розумієш. Мене ніхто тут не розуміє. Ми нікому не потрібні. Навіщо жити, Людочко, навіщо жити?

Микола зовсім розквасився.

– Ти ходив до поліції?

– Дурепо, яка поліція?! Я ж кажу, мені натякнули, що ми тут нікому не потрібні.

– То їдь додому! – дівчині увірвався терпець.

– Ти так думаєш? Так буде краще? – ніжно запитав. – Але ж ми витратили гроші?

Людочка мовчала.

– Я повернуся… і… і потім почнемо збиратися разом. Лише разом ми зможемо тут зачепитися.

– А може, таки підеш до поліції? Хоч спробуй.

Олена вихопила з рук невістки слухавку й випалила швиденько:

– Вона вагітна, – прислухалася. – Ага, ага, добре, – передала телефон Людочці.

– Так! – відповіла Люся на питання про дитину.

– Роби аборт! – наказав. – Я повернуся – почнемо готуватися до від’їзду вдвох. Дитина заважатиме.

– Оце вже ні! Дзуськи вам! – крикнула спочатку в слухавку, а тоді, кинувши телефон, те саме повторила до Олени.

Одним різким рухом згребла свої речі й вибігла з квартири.

Микола повернувся через два дні, привіз подарунків: купу негативних вражень від Фінляндії, інформацію щодо біженців і переконання, що дитина не заважатиме, а навпаки, допоможе у їхній нелегкій біженській справі. Хлопець саме приміряв біля дзеркала добротну пухову куртку та шкіряні черевики, які придбав там для себе. Він постукував ногами по підлозі й очікував схвальних відгуків про обнову від другої половинки.

– Класні! – молодиці подобалося, як виглядає її чоловік. – Що не кажи, а фірмові речі будь-кому личать.

Дівчина говорила це, кидаючи недвозначні погляди на подарунки для неї, що лежали на ліжку: пару одноразових махрових капців жовтого кольору. Оригінальність взуття полягала у тому, що обидва були на ліву ногу. Окрім цього, Жужа отримала малинову синтетичну шапочку дивного крою, якщо взагалі можна в цьому випадку говорити про крій. У руках Людочка тримала торбинку з трьома почорнілими бананами. Сік із бананів (виявляється, у цих плодів є сік) просочувався крізь роздертий поліетилен і неприємно склеював пальці. Людочці кортіло запустити дарами в чоловікову голову й дивитися, як стікає банановий сік по його задоволеному обличчю.