Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Колю, рухайся, бо дупа до асфальту примерзне, – жартувала Люда й штовхала його в бік.

Він сердито кидав у простір прокляття, підмощував зручніше спортивну сумку, на якій, власне, й сидів, невдоволено брав із рук дружини пластмасову чашечку, що парувала у темряві. Ця ніч нарешті скінчилася. Тьмяне пітерське сонце повільно вилазило з-за горизонту лише для того, аби знову заховатися за сірі снігові хмари. Дмухало вологою морошкою. Людочка помітно тремтіла й клацала зубами, Микола був більш жвавий. Підійшовши до свого місця у черзі, прокашлявся й отримав сотню запитань від сусідів-очікувачів.

– Це ще хто такий?

– Ти тут не стояв. Ми цілісіньку ніч тут промерзли.

– Бач, упхався…

– Та це мій чоловік, – перекрикуючи галас, пояснила Людочка.

Хвиля невдоволення вмить спала.

– Котра година? – запитання повисло у холодному повітрі.

– Дев’ята двадцять, – відповів хтось.

Хлопець оглядівся, позаду – довжелезний ланцюг, утворений із людей.

– Звідки їх стільки взялося? – звернувся до дружини.

– Ми правильно зробили, що пересиділи тут, – вдивляючись у людську юрбу, сказала Люся й смачно чхнула. – Ти стій, я піду походжу.

Подалася в кінець черги, сором’язливо промовляючи: «Сьоме – сто». Невдовзі до неї наблизився огрядний дядечко й тактовно запропонував відійти у двір одного з будинків. Махнула рукою до свого Миколи, який не випускав її з виду, й, задоволена собою, пішла за незнайомцем.

«Так швидко вийшло заробити гроші, – раділа. – Зараз продам місце цьому дядькові – буде Миколі копійка на перший час».

– Ти чого, шалава, мені хліб перебиваєш? – різко урвав плин приємних думок хриплуватий чоловічий голос.

– Не зрозуміла? – подивилася прямо в очі супутникові. Той був сердитий, ба навіть розлючений.

– Ще раз наголошую – це мій бізнес.

– Не зрозуміла? – повторила Люся.

– Коза! – випалив дядько й взяв Людочку за барки. – Щоб я тебе тут не бачив. «Сьоме – сто»… Буде в тебе номер на кладовищі – сьоме сто.

– Я міліцію покличу, – пригрозила, озираючись навсібіч.

– Клич, лярва! Я скажу, що ти мені місце пропонуєш за двісті баксів.

– Але я тут ночувала… Це моє місце. Вистраждане, – заплакала не від страху, а від розуміння, що ніяких грошей не матиме.

Дядечко розгубився, відпустив дівчину, почав її погладжувати по плечу, заспокоюючи.

– Та чого ти? – запитав усе ще погрозливо.

– Ми… приїхали… Я цілісіньку ніч холола-мерзла… – розмазувала сльози по обличчю рукавом балонової куртки, схлипуючи, розповідала про свої біди. – Він просидів у підворітні на сумці… Я йому каву… А сама й разу не попила… Він спав… А я бігала до того списку… Хай би він сказився… – наостанок Людочка вклалася обличчям на груди незнайомцеві, здригаючись усім тілом.

Дядечко ніяковів та переминався з ноги на ногу, тримаючи дивну дівку в обіймах.

– Досить уже. Бо побачить хтось із моїх хлопців – засміють, – відсторонив Людочку від себе, витяг із кишені картату хустинку й тицьнув її до рук дівчині. – Давай так… – замислився. – Я дам тобі двадцять доларів, а ти мені місце. Лише нікому не кажи, що я його у тебе купив. Чоловікові скажеш – рекет забрав. Але скажеш так, щоб усі чули, – змінив батьківський тон на жорсткий. – Мені тут самодіяльності не треба. Бо кожен захоче у цьому бізнесі працювати… Йди вже, дурепо, – вклав до нагрудної кишені Жужі банкноту й підштовхнув її в спину.

– А далі що? – запитала.

– Як почнуть пускати, замість тебе хтось стане… Я підведу, – незнайомець смачно сплюнув убік.

Людочка побігла до Миколи. Той відразу побачив, що вона плакала.

– Що там? – метельнув головою туди, звідки прийшла дівчина.

– Там мене мало не вбили. Так, виявляється, не можна. Тут свої правила, – відчула, що до її розповіді прислухаються, й додала: – Рекет… Замість мене потім когось поставлять.

– Задарма? – Микола почервонів від злості.

– А не хочеш задарма, то йди, нехай тобі пику натовчуть, – не витримала. Тоді згадала про долари й зиркнула на кишеню, аби впевнитися, що гроші не стирчать назовні. – Бо я мало не отримала, – зізналася і шморгнула носом.

Микола мав намір вступити у дебати, та раптово черга загойдалася, зашуміла, нею пройшовся нервовий буревій, за мить почали потихеньку відкриватися двері посольства. Людочка інстинктивно озирнулася, аби подивитися, чи не йде барига, і ніс до носу стикнулася з ним. Він пропхався крізь щільні ряди з жінкою середнього віку. Поставив її, наче ляльку, за Миколою, а Людочку потяг за собою.