Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Вони горілки не п’ють, – Людочка відповіла на чоловікову репліку, не усвідомлюючи, про що він говорить.

– Ще й як п’ють, – Микола, як і дружина, говорив сам із собою.

– Шампанське – так, а горілку – нізащо, – Люся мала на увазі своїх батьків, про яких щойно говорила.

– Та фіни все хлещуть, що горить, – Микола гнув свою лінію.

– Фіни? – Люся вирячила очі.

– Ну! – не зрозумів її Микола.

Допетрала, що чоловік не з нею спілкується, впритул подивилася на нього, впевнилася, що більш за все бажає, щоб він поїхав. Причому якнайдалі. Вона підлила у келихи, побігла до програвача, ввімкнула веселий рок-н-рол у виконанні Жанни Агузарової, підхопила чоловіка й пішла з ним у танок. Вони стрибали по ліжку, наче малі діти, а коли пісня скінчилася, Микола повернув Людочку до перерваної розмови.

– Потрібно добренько продумати, що з собою брати, а чого не потрібно. Я дзвонив Малому, він порадив їхати з речами до посольства. Бо, каже, за справжнім викликом можуть дати візу відразу. Якщо не скористаєшся вчасно коридором, то віза прогорить. Тому, давай, матінко, збирай свого чоловіка.

Жужі не сподобалося звернення до неї як до матінки, проте вона з запалом почала вигортати все з шафи й розкладати на дві купки: в одну те, що точно не потрібно брати, в іншу речі, які, можливо, й знадобляться милому на чужині.

Неабияк здивувалися, побачивши велелюдну чергу біля входу до посольства. Бабенки, вивантажившись із потяга, подалися у провулок, де розташувалася Фінська амбасада. Було по десятій ранку, а людей набігло сотень зо три. Вартовий зі скляної будки пильнував чергу, щогодини повідомляв, що до посольства запускають не більше ста відвідувачів за робочий день. Натякав, аби зайві не морочили собі і йому голови. Людочка цікавилася у сусідів про особливості потрапляння всередину. У черзі ніхто нічого не знав достеменно. Біля зніяковілих людей ходили гарно вдягнені молодики й пропонували:

– Десятий – сто.

– Двадцять другий – сімдесят.

– Дев’яносто п’ятий – сорок.

Людочка, яка, на відміну від свого чоловіка, за всім пантрувала, побачила, як одна знервована дама повелася на пропозицію патлатого модника й відійшла із ним убік, а повернувшись, дивним чином перескочила з кінця черги на початок та невдовзі увійшла до посольства.

– Сьогодні нам нічого не світить. Ми в черзі які? – звернулася Люся до чоловіка, усе зрозумівши.

– Двісті четверті, – відказав, дивлячись на напис, зроблений самопискою на тильному боці долоні.

– Є два варіанти. Бачив отих чуваків, що ходять між людьми?

– Ті, що виголошують цифри?

– Ага!

– Бачив.

– То вони пропонують місця. Самі, вірогідно, займають чергу, а таким, як ми, лохам продають. Що ближче, то дорожче.

– А, дев’яносте – сорок, це за дев’яносте місце сорок чого? – Микола намагався говорити якнайтихіше, бо оточуючі вслухалися, аж на них ворушилися шапки.

– Доларів! – пояснив дід, що стояв попереду.

– Що ти така збуджена, Жужо? Ми все одно не купимо чергу, бо в нас немає доларів, – Микола заспокоював дружину, яка нервово тупцяла на місці.

– Ми не купимо, але продати можемо, – в очах жінки заграли бісики.

– Ти зовсім здуріла?! Що продати? Ми ж двісті четверті. А приймають лише сто, – тицьнув Люсі під ніс долоню з цифрами «204».

– Миколо, припини, йо-майо, тупити. Розслабся. Слухай сюди, – Жужа висмикнула його з черги та поволокла до парку. – Нам однаково немає куди податися на ніч… Отож прийдемо через три години, коли всі трохи розсмокчуться й почнемо займати чергу на завтра. Оскільки нас двоє, займемо на двох. А тоді мою чергу продамо.

– Та ж записують лише за наявності виклику.

– Охоронець не розвертає виклик, ти, довбня. Через скло покажеш складений. Збрешемо, що на двох.

– А як виявиться…

– Не бійся! Ти ж почав авантюру, то продовжуй, – відчувала, як у ній кипить адреналін. Було цікаво щось таке заборонене втнути. – Зараз треба купити поїсти, зайти в кафе, наповнити термос гарячою кавою й готуватися до ночівлі.

Надворі вирувала люта зима, хоча був лише жовтень. Сіяло колючим снігом, перспектива провести довгу північну ніч надворі не надто звеселяла Миколу, але він не міг дозволити собі видатися менш сміливим за дружину, тому погодився на її пропозиції. Вартували в холодній підворітні з десятої години вечора до самісінького ранку. Микола втратив усілякий інтерес до життя відразу після опівночі. Жужа бігала колами – грілася сама й зігрівала своєю енергією ще з десяток таких самих полярників. Дівчина сміялася, розповідала вигадані історії, присідаючи та тупцюючи, й час від часу трусила Миколу за плече, будила й примушувала пити гарячий напій, який віддалено нагадував каву. Щогодини до будки на перекличку підтягувалася купка замерзлих, припорошених снігом людей. Людочці й Миколі було присвоєно номери шість та сім. Тобто Миколині шанси зранку потрапити до посольства були дуже великі. Єдине, що могло звести їх нанівець, – смерть від холоду.