Наталка Доляк - Заплакана Європа

– «Хоум Офіс»!!! – нервово сповістив охоронець «Стерлінг Паблікейшинз», що заскочив до російського підрозділу о четвертій ранку. – Поки що на першому, – додав і побіг геть.

– Хто?! – запитав Бєзгін у підлеглих, обводячи усіх поглядом.

Люди мовчали.

– Що «хто»? – пошепки звернулася Люся до Коте.

– Хто без дозволів на роботу, – пояснив той.

Люся, опустивши голову, мов першокласник, що отримав двійку, підійшла до Бєзгіна.

– Я так і знав. Давай, дівчинко, швидше за мною. Бери свої речі.

Повів Люсю темним шлангом-коридором до занедбаної підсобки.

– Я зачиню ззовні. Сиди, як миша.

Попри те, що замкнена українка знаходилася досить далеко від свого робочого місця, чула, як там ходять люди, щось питають, потім вслухалася в кроки, що лунають зовсім поруч.

– Що тут? – прогугнявіли з того боку дверей чистісінькою англійською.

– Швабри, відра, таке інше, – відповів Бєзгін.

– Відчиніть!

– У мене немає ключа. Прибиральниця забирає його з собою… – За мить, коли чиновник пішов, Бєзгін легенько шкрябнув по дверях, аби підбадьорити Людочку.

Після інциденту начальник мав довгу бесіду з підлеглою.

– Люсенько… мені неймовірно шкода це казати, але ти мусиш йти. Ми не можемо так ризикувати… Розумієш?

Люся усе розуміла. Роботу було втрачено.

– Дякую за псевдонім, – сказав Коте на прощання.

Він використовував манеру, започатковану Жужею, і був вельми вдячний їй за це.

– Як матимеш дозвіл, приходь, – вибачаючись, випалив Бєзгін, уже коли Жужа була біля дверей.

Загалом за шість тижнів роботи у кишенях української нелегалки мало опинитися чотири тисячі фунтів – сума просто приголомшлива як для «чорного» працівника. Микола радів чи не більше за дружину таким її статкам. Щоправда, на руки жінка отримала лише півтори тисячі, інші потрібно було чекати щонайменше кілька місяців.

– Нічого, почекаєш. Адже вони тобі обіцяли виплатити? Хоч тебе й турнули.

– Звичайно! Бєзгін сказав, що зателефонує, коли гроші надійдуть на рахунок.

Микола вважав, що зароблене дружиною належить йому. Встановив таксу, яку Жужа має сплачувати за електроенергію, воду й інші комунальні послуги. Це при тому, що за нього платила держава. Жінка із задоволенням скуповувала продукти, віддавала чоловікові усе, що він просив, скуповувала Жені речі.

Якою щасливою була дівчинка, коли мама повела її до великого магазину. Приміряла різні пальтечка-курточки, штанці та плаття. Врешті-решт зупинилася на рожевій куртці, квітчастій сукні, замшевих чобітках і декількох костюмах.

– Дивись, яка парасоля, – Микола вказав «багатійці» на зелену довгу чоловічу парасолю. – Може, й мені щось купиш?

– Бери! Із задоволенням куплю, – Люся хотіла поділитися відчуттям щастя, що переповнювало її. – До того ж у тебе немає пристойних штанів. Дивись, які класні. У них ти будеш справжнім денді, – вказала на вовняні шикарні брюки.

– Дякую, – подивився на ціну й прицмокнув, але не відмовився від подарунка.

На касі до парасолі й штанів додалася пара чоловічих сорочок по тридцять фунтів та недешевий шкіряний пасок.

– Може, ти пішов би на моє місце? – якось запитала Людочка, розуміючи, що її заощадження тануть надто швидко.

– Мені й допомоги вистачає, – відповів чоловік.

«Авжеж, вистачає. Ти ж не витрачаєш її», – потай сердилася.

З приходом жовтня у Жужі лишилося кілька тижнів, аби зважитися на кардинальний крок щодо майбутнього життя у Великобританії. Термін візи вичерпувався, й Людочка, не попросивши політичного притулку, не змогла б безперешкодно жити в оселі чоловіка. Втративши статус туристки, вона автоматично перетвориться на нелегалку. «Мені не потрібні проблеми», – дедалі частіше нагадував чоловік. У разі звернення до поліції Люся мала б перебратися до наданої «Хоум Офісом» квартири чи кімнати, ймовірно, далеко від столиці. «Знову розлука, – думала. – Женя тільки-но звикла до мене. Якщо я залишу її вдруге, дитина не пробачить».

– А якщо я скажу, що у мене тут сім’я? Можливо, вони дозволять нам жити разом? – припустила у розмові з чоловіком. – Прошу тебе, Ніку, не відштовхуй мене від дитини. Дозволь зізнатися, що в мене тут родина.

Микола не давав своєї згоди на такі ризиковані дії. Людочка мала жити деінде, а не з ними.

– Якщо ми житимемо разом, нам менше платитимуть – це по-перше. До того ж нашу справу розглядатимуть як одну, а це зменшує шанси отримати позитивну відповідь. Якщо вже нам із Джейн дадуть відкоша, тоді ми перекинемося до тебе, адже в тебе буде більше часу… – Люся не хотіла розуміти, що верзе Микола, знала лише, що хоче залишитися тут, у цій квартирі, поруч із дитиною.