Наталка Доляк - Заплакана Європа

Це був поки що єдиний Люсин друг. У Миколи, навпаки, їх водилося вдосталь. Та чоловікові знайомі не підпускали Людочку близько до себе, воліли не спілкуватися з нею, звертаючись здебільшого до Колі. Коли родина Бабенків ішла до когось із англійців у гості, а таке траплялося мало не щонеділі, Женечка перетворювалася на маленького монстра. Демонстративно зневажала матір, у всіх на очах показувала їй язика, заповзала до якоїсь тітки на руки, починала її обнімати, цілувати та розповідати про свою любов до неї.

– Я більше не піду в гості, – казала Люда після таких посиденьок, але йшла наступного разу, плекаючи надію, що дівчинка, яка вдома горнулася до неї, колись зробить це на людях.

– Мені Майкл знайшов роботу, – повідомила за вечерею. – Може, й ти підеш? Майкл казав, що це ніде не фіксується, якщо ти не бажатимеш…

– Ти цьому хіпі віриш? Ти знаєш, як до таких ставляться справжні англійці?

– Справжні – це які? Ті, що настроюють Джейн проти мене? – не стрималася Люда.

– Оце так! Вона сидить на моїй шиї і моїх же друзів поносить, – Микола був близький до істерики, але почати завадила Женя, яка покликала зі своєї кімнати. Люся зайшла до неї й остовпіла від побаченого. Дитина лежала оголена, звабливо всміхалася, дивлячись на тата, тоді, облизавши губи, сказала: «Поцілуй мене», – й тицьнула долонькою в низ животика. Микола помітно захилитався, мало не впав, дружині довелося його підхопити й допомогти сісти в крісло. Люся, ніби нічого незвичайного не сталося, підійшла до маленької спокусниці, вдягла її, пригорнувши, пояснила:

– Цілувати потрібно личко, носик, ручки, – промовляла, цілуючи.

– А Марк казав: «Роби так!», – дівчинка дивилася на тата.

– Марк – дванадцятирічний син няньки, до якої ходить Джейн, – Коля позеленів. – Я його вдушу!

– Не потрібно на цьому зациклюватися. Нехай вона не думає, що зробила щось погане, – прошепотіла Миколі.

– Я її батько й сам вирішуватиму, що треба, а що не треба. Поки ти мало не два роки сиділа там, шльондралася бозна-де, я тут виховував дитину. Сам! Один! – кричав, мов навіжений.

Женя злякалася, що тато лається на неї, й заховала личко на грудях у матері, перед цим заплющивши очі. Коля від побаченого розверещався ще більше, розмахуючи руками й тупаючи ногою.

– Давай, давай, пригортайся, а вона тебе знову кине! От побачиш, кине, кине, кине!

– Спинися! – зашипіла Люся. – По-перше, мене не було з дитиною, бо ти усе для цього зробив, по-друге, я не кину свою дитину, як і не кидала її, по-третє, припини себе накручувати, як баба…

На подив дружини, Микола замовк, хвилину постояв, тоді вийшов із кімнати, з силою зачинивши за собою двері. Почула, що він кудись дзвонить й верещить уже у вітальні. «Мабуть, розбирається з розбещеним підлітком», – подумала, розповідаючи Женьці казку, від якої та заснула. Уклала малу в ліжечко, вкрила ковдрою й навшпиньках вийшла з кімнати.

– Вибач, що кричала! – перепросила.

Микола сидів у темній кімнаті й про щось думав.

– Марк божиться, що нічого не робив.

– А ти думав, скаже, що навчав малу дитину поганого?

– Ми не будемо її більше туди водити. Ти сидітимеш із малою. Думаю, що навчання тобі ні до чого, – Люда, незважаючи на темряву, побачила, як чоловік скривився, обмірковуючи наступну фразу. – Бо ще в цього хіпіка Майкла втюришся, ти ж у нас велелюбна.

Проковтнула образу й перейшла до справи.

– Я ж тобі кажу, що знайшла роботу. Навіть не знаю, що тепер робити. Я б, звичайно, краще була з Женькою… – Виправилася: – З Джейн.

У «Стерлінг Паблікейшинз», куди українка подзвонила зранку, після низки простих питань почула одне неприємне про дозвіл на роботу. «Маю!» – не вагаючись, досить переконливо збрехала.

– Хто вам дав наш номер? – питання.

– Знайомий, – відповідь.

– Його перше ім’я? – вимога.

– Не пам’ятаю, – досить впевнено.

– Ви іноземка? – питання.

– Так! – відповідь.

– Якими мовами володієте?

– Українською, російською.

– Подзвоніть у російський офіс, там потрібні люди, – жіночий голос диктує Людочці інший номер.

– У вас є досвід роботи? – питають там російською.

– Є! – зухвало бреше Люся, хоча навіть не уявляє, що то за робота.

– Можете працювати вночі? – питають люб’язно.

– Так! – зраділа, бо ж тепер цілий день віддаватиме дочці, а вночі працюватиме.

– Пишіть адресу. Сьогодні о двадцять третій вас чекатимуть. Скажете своє прізвище на прохідній, аби пропустили.

Ще попросили принести фотографію, аби вклеїти її до перепустки, та… дозвіл на роботу…