Наталка Доляк - Заплакана Європа

Жужа не могла контролювати кількість сліз, що виливалися з неї. Миколу це дратувало, він спав і бачив, як би усунути жінку якнайдалі.

– Слухай, Люсіль, а давай ти закосиш під божевільну, – запропонував якось, пильно вдивляючись у жінчине запухле обличчя. – Хворих не депортують… Їх лікують.

Дружина запитально подивилася на генератора найдивовижніших ідей.

– Дивись, – залопотав, – ти ж постійно ревеш. От і будемо це проштовхувати. Депресивний стан. Ля-ля-ля. А там і до психозу недалеко.

Люда інтуїтивно зрозуміла, до чого він веде, неприємно-солодко засмоктало під ложечкою.

– У Енді є знайома лікарка, яка допоможе з діагнозом. Щоправда, її тимчасово позбавили практики, але з дня на день термін закінчується… Тобі дадуть довідку… Ну, що ти несповна розуму, – переможно подивився на Люсю. Не відчув від неї підтримки й посуворішав. – Ти давай, не комизься. Так буде краще для всіх нас. Якщо тобі дадуть дозвіл на проживання, а в разі психічної хвороби його дадуть обов’язково, я про це вже дізнавався, тоді об’єднаємося в сім’ю… Цією жертвою ти допоможеш власній дитині жити по-людськи…

– Чудово! – випалила, не вірячи своєму щастю. – Якщо після цього ти дозволиш мені не йти від дитини, я згодна.

– Лише спочатку лікар, тоді – поліція. Здасися, покажеш кому треба довідку і… будемо чекати.

Ідіотичний план почали досконаліше розробляти увечері, коли до них завітав спеціально запрошений цвях програми – Енді.

Енді Боугес не надто любив Людочку. І ця нелюбов була взаємною. Українка внутрішньо підсміювалася над англійцем-невдахою з наполеонівськими амбіціями. Він, за словами Миколи, десять років відсидів у в’язниці за махінації на тоталізаторі. Це було давно. Тепер Енді корчить із себе респектабельного бізнесмена. Люся згадала, як він водив їх до себе в офіс, де сновигали по невеличких кімнатках дві тонконогі секретарки. Тоді на пряме Жужине запитання «Чим конкретно займається Енді?» ні сам містер Боугес, ні Микола не змогли відповісти бодай щось, лише кидали один на одного здивовані погляди. Мовляв, у нашій країні не ставлять таких дурних запитань. Мовляв, мій офіс, чим хочу, тим і займаюся. Мовляв, можу навіть сам не знати, чим я займаюся, і таке інше…

– У мене бізнес, – гордовито проголошував Енді, сидячи на стільці й закинувши ноги на журнальний стіл. На підошві дорогих черевиків зяяла чимала діра. Він повторив тезу вдруге, розвівши руками і вказуючи на стіни. Тоді гукнув секретаркам зробити кави й нервово закурив.

Тепер так само, задерши взуття на стіл, вклався у вітальні Миколи. Незважаючи на дитину, яка бігала поруч, випускав важкі туманно-сірі хмарки надто густого та не менш смердючого диму й белькотів щось про те, що ідея Миколи щодо психічної хвороби його дружини не так вдала, як геніальна.

– Геніальна ідея! – казав, підбадьорюючи задоволеного Миколу. – Люсі, так буде дуже гуд для всіх, – звертався до господині.

Жужу підкидало й тіпало від страху, але разом із тим їй було начхати на все, окрім одного – дитини. Єдине, що її хвилювало, – уникнути розлуки з дочкою, яка саме зараз сиділа у неї на колінах і лагідно погладжувала мамине волосся. Микола кидав на дружину спопеляючі погляди й постійно примушував Женьку щось принести чи занести. Малеча стрімголов виконувала батькові забаганки й вмощувалася на улюблене місце, намагаючись не пропустити жодного слова з розмови дорослих. Коли вже завдань для дівчинки не лишилося, а ревнощі не попускали, Микола знайшов інший спосіб роз’єднати пару.

– Зроби нам кави! – кинув дружині, наче служниці.

Жінка стояла на кухні й насипала в турку мелене запашне кавове борошно. «Раз, два, три, чотири…» – автоматично рахувала. Спинилася, коли почула від себе «Одинадцять». Подивилася на турку. Та була вщент наповнена.

«Дурепа!» – потай вилаялася, оговтавшись.

«Дурепа», – почула тихе шипіння позаду себе. Слово, на відміну від попереднього, вимовлялося вголос та ще й англійською. Говорив Енді. Жінка з ненавистю повернулася до нахаби, хотіла було відвісити йому ляпаса за словесну образу. Розвернувшись до англійця, здивувалася з його по-батьківськи доброго виразу обличчя.

Микола простував до вбиральні.

– Я тут допоможу, – сказав йому Енді, неприємно посміхаючись. Як тільки Бабенко зник, Енді відразу, без попередження, пошепки одним реченням процідив з занадто серйозним, як для нього, виглядом:

– Ні! – заметляв головою й вказівним пальцем. – Ніколи, чуєш? Ні! Не треба.