Олесь Ульяненко - Вогненне око

Віталій підтягнув штани. «Почекай…» – сказала пані, попрямувала до Бобо, який миттю скочив на неї, обхопивши ногами. І вони зникли в кімнаті. Вона повернулася за якусь хвилину, бліда, нижня губа тремтіла. Вони сіли на ліжко. Сніг падав із дахів. Вона дивилася кудись поперед себе, нарешті лягла на спину і потягла до себе, ткнувши головою між ноги. Віталій запручався, наразі обм'як, вдихаючи прілоту, парфуми, кислий дух жіночої плоті. Він уже смакував втіху спустошення, шалено борсаючись у злиплих жіночих пестощах; проте відчув, як холоне його тіло, гумово провалюється, вивільнюється від тієї жаги, що мучила пахвину; і з ляком він у срібнім люстрі побачив шматок свого нерухомого тіла на змиленому, спітнілому тілі жінки, що закидала голову, б'ючи розкиданими косами по плечах, підлозі, тремтячи кожним м'язом, розкидаючи руками подушки, в дикому екстазі затуляючи од надмірного крику рота; він продовжував далі, більше скоряючись обов'язку, з жахом розуміючи, що в борделях було не більше любові, ніж тут, або, радше, це нічим не відрізнялося від публічного дому, – захрипівши в останніх судомах, більш надумано, він ліг на спину: в широкому вікні сипонули в небо чорним салютом. Він видихнув, за три рази. Повернув голову. Вона лежала, скляно втупивши очі в стелю. Підвелася і попрохала: «Подай, будь ласка, попільницю… Там, так…» – запалила, передаючи пачку Віталію. Несподівано вираз спустошеності після любощів змінився крижаним зляком: «Що то в тебе?» Віталій глянув на груди, куди вказував її палець, гмикнув: «Це талісман. Всього-на-всього… Чому тебе це так лякає?..» – «Не знаю… Повіриш чи ні, мені весь час, ну, майже щодня сниться оця штука, що на тобі… тільки носить її зовсім інший чоловік…» – заструменіло по спині Віталія. Сонце тріпнулося в очах і згасло – безмежний білий простір ліг перед ним: чоловік, гарний з лиця, підіймався східцями… Жінка перелякано закричала. Віталій почув своїм плечем її холодне, пружне, мов гума, тіло. Вона кричала, не перестаючи, як кричать жінки з віку в вік, зачувши невловимий холод смерті, що стинається скіском життя; вона збуджувалася, притягувала Віталія до себе й не переставала випихати з горлянки звуки. Цього разу в ньому стрепенулося, – він затулив їй рота поцілунком, знімаючи решту одягу.

Любов ця для нього перетворилася в скорому часі на маячню. Він, який не визнавав середини, слідкував за своєю пані по всіх закутах; видзвонював усі лікарні, трупарні, коли, чого доброго, вона затримувалася на гулянці або, радше, у чергового можновладного коханця. Він заходжувався нестямними криками, схуд; ця любовна пригода витягнула його, наче підвищила в очах людей, що називалися його друзями й товаришами. Навіть Шмулєвича це тішило. Доктор знову пройнявся магією, – так, ізнічев'я. Одного осіннього дня він несподівано запитав про Родика. Тут настала черга для крику Віталію. Але він промовчав, відвернувся і, хекаючи, подався на четвертий поверх. Двері відчинив власноруч, за допомогою відмички. Почуття його бурхали з грудей. Зараз він уподібнився до середньовічного коханця. Він ще багато на що здатен. Стежити за плином думок цього закоханого, як і всякого іншого, геть нецікаво. Він просто з'їдався пристрастю, кидаючись із кімнати в кімнату, – і наткнувся на свою пасію у вельми неприємній позі. Поза та нагадувала шестинога, проте дамочка стояла на чотирьох, а ззаду на неї наскакував мавпун Бобо. З диким ревищем Віталій кинувся лупцювати мавпу, що хитро пожбурила черевика і розквасила йому носа, шугонула в сусідню кімнату, зачинивши за собою двері на замок. Він упав у безтямній люті, ображений, забився головою об підлогу. Жінка якусь хвилину дивилася на його страждання, а відтак і сама вийшла.

А на ту пору, навпроти, перейти тільки автостраду, у розігрітому до густо збитого жовтка повітрі, у білому квадраті реанімаційного відділення, борсався з життям Родик, протяжно і сухо схлипуючи, втягуючи звуженими зіницями останні судоми осені за фарбованим сизим вікном: пам'ять-бо здатна на капосні вибрики. І, напевне, тому він віддавав душу не з такою прозорістю юнацького запалу, начебто намагаючись скинути те ворушке, недорозвинене кубло з плечей, тоді, коли вперше спробував утекти з дому, рятуючи зашмульгану божевільну мрію про Золоту Країну Офір; він відходив із неминучим, жаским подихом покаяння стосовно пережитого, що чіплялося цупкими мацаками за порохнявий шовк тлінного світу, бо любити мрію, погодьтеся, – неабияка сміливість. Але посинілі, затято стиснуті губи ще не готові, та й чи хотіли, серед наростання смертельної туги, серед обізленості до машкари навколишнього, вихаркнути слово – «простіть». Він уперто німував, роздуваючи груди, обриваючи дротики, трубочки апаратів, що наганяли кров і кисень, а довгим коридором, з цигаркою у гнилих зубах, заклавши руки за спину, походжав, ляпаючи нерухомим поглядом з кута в кут, полохаючи довкруж привидів і молодих асистенток, він, доктор Шмулєвич. Від нього несло прілим, вологим і заспокійливим; і той, хто знався на такому трудному предметі, як життя, бодай на відсоток більше від самого химородного Шмулєвича, окрім втіхи від отих падлючих запахів, нічого не отримував. Можна застерегти, що вільгість ота дратувала тих, хто наперекір усьому дотримувався святого правила про непомильність людського життя, аж до того, що засиджував зад на нічному горщику, а не біг помирати на барикади, вслухався в суремний погук самця до самиці, складаючи на віру як подих любові і весни, а не чогось такого, від чого носик його поморщився гидливо. Тож пропустимо… А Родик, якби зглянулася на нього природа, перелаштувала невдалу конструкцію, загнала вдруге до утроби матері, напевне б, повторив той шлях, який тільки-но завів його до шпиталю. І коли по літі, серед спраглої жагучої осені, повної незайманої печалі, спробував повернутися додому, вкінець загнаний голодом, утомою, розідраною свідомістю, десь на вінці шизофренічних марень, і рідня кинулася лизати заборонені, не видимі нікому рани, кладені на душу і тіло карбом, тавром невидимого, то несподівано вжахнула байдужістю і безколірністю своїх вчинків; безликість облич дорівнювала для нього військовому патрулю. Голоси, на які він так заворожено чекав, дорогою вслухаючись у найменше шарудіння, мріючи, що вигріється у них, – перетворилися на торохкотіння, ґвалт і шум азіатських базарів.