Олесь Ульяненко - Вогненне око

«Діточки, Бозя добрий, а ти ніякий, ти поганий…» Це вкорінення бунту раба проти господаря. Скільки нам ще йти, щоб згоріти білим спалахом; чи довга безводна пустеля; чи довго під нашими ногами тріщатимуть кістки ближніх, коханих, родичів. Кінець вічності, початок спокути. Туди лише крок, що відділяє невідомість, а невідомість дивиться зорями з неба. Втома, сум звідти. А юрби зміяться, юрби накопичують отруту, збирають до слоїків сердець, щоб харконути комусь… А-а-а-а… Святенники сперечаються до сині на губах, до апоплектичних ударів, яка церква правильна, яку треба зносити. Дарма, скотоподібні, дарма, – зараз, по хвилі, ви втратите розум, навернувшись до якоїсь незрозумілої релігії.

Віталій, ламаючи зуби, чвиркаючи густим багном, піднімається схилом, проти затхлого вітру, видутого всіма кондиціонерами, всіма ринками, що дихають азійським мускусом і амброю; його збуджують голоси, цього разу до неможливого, до непотрібного живі й людські, від котрих сховатися – все одно що померти. Він силкується подолати мізерну відстань від майдану до «Чайника». Він повзе, переплітається з привидами, йому туману по груди. Зуби з кожним кроком втрачають свою білість. Чорніють. Маленька апокаліпса. Ось стіл. Один стіл. Він здивовано, перелякано лупає очима. Бачить стіни кольору цвілого хліба. Вогненні стовпи полощуть над хмародряпами. За столом баба. Тільки зараз він огледівся – столики, обшарпані стіни. Баба Ориська розвалилася ропухою за столом для посуду. «Закрито», – говорить і вилуплює єдине око на Віталія. За вікнами шурхають птахи, ламаючи крилами сонячне проміння; баба, не чекаючи на відповідь: «Шкорьо весна, Віталику…» – «Війна скоро… Є щось випити?..» – «Жакри-то… Хіба не бачиш…» Голуби збираються у зграю. Застеляє

очі, – круторогі корови лоскочуть дзвіночками тишу переходять битий шлях, залитий повінню. Віталій трусить головою: перед ним знову возсідає Ориська. Око їй вибили за окупації. Скільки виповнилося їй років, ніхто не відав. Баба цілу вічність просиділа на вахті біля параду. Відтак її звільнили, помінявши на електронного охоронця. Дім той придбала китайська чи японська фірма. Змановський, власник кафе, взяв її не так з доброго серця, аби тільки послухати її плітки. Баба Орися знала більше від будь-якого професора. Зловтішно шморгаючи плескатим носом, проваленим, по всьому, міцною чоловічою рукою, вона змірювала поглядом запитувача, закладала мовчанку, а потім уже починала оповідати. Вона напрочуд уміла обминати гострі кути в розмові, доводячи співрозмовника до отупіння. Змановський кілька років мучився від того. Бо гроші платили не так за випивку, як за оповідки баби Орисі. Таємниці всіх закутів, вулиць та будинків поміщалися в Орисиній голові, мов у вулику. Баба випускала їх без розбору – могла почати від революції, могла закінчити правлінням якогось незначного диктатора, котрих на цій землі родилося врівень, якщо підійти статистично, маленького чиновника десь у Гонконзі. Змановський, куций і повненький, з блідою, аж зеленавою, фізіономією, в перші дні вертівся вужем за прилавком – залазив під стійку, невідомо чому затискав пальцями ніс і заплющував очі. Якось він зізнався, що баба Орися знає, де заховані багатства Терещенків. Тож радше оті заповзання під стійку – не що інше, як переляк перед відкритою невідомо кому таємницею. Страх намарно викинутих грошей, – баба отримувала до трьох сотень готівкою, якщо не брати до уваги запобігливих хабарів цікавих запитувачів.

Задля цього була влаштована гучна реклама, куди приклав руку і Шмулєвич, який тільки потирав руки від грядущої золотої лихоманки, щоденно нагадуючи про той скарб бабі Орисі, докладаючи надію, що стара вибовкає таємницю, і тоді від хохми здригнеться весь Київ. Баба, мов камінна молодиця, що під археологічним музеєм, ховала таємницю. Чи то й не відала про терещенківські золоті розсипи, чи то й справді на цій землі жінки трохи розумніші від чоловіків. Отож-бо, шостий чи сьомий рік вона вартувала біля «Чайника», добріючи тілом, псуючись характером, і коли Віталій попрохав склянку горілки, баба кокетливо стенула плечима, зашаламкала ротом із вставними порцеляновими зубами: «Тобі про шо, голубчику, розказать… Дєнєжок ти не маєш, но я імєю до товариша твого Шмулєвича сімпатічний інтерес, тож сідай, а Броська Змановський січас принесе… Ти не зважай, хазяїн тут він, що кіт у мене вдома…» Змановський вигулькнув, розмахуючи рушником, злякано міряючи примруженими крихітними очиськами Віталія – найбільше боявся отаких, ідейних. Баба по-цезарськи підняла руку, і Змановський проковтнув почате слово. Орися ніжно попросила: «Любчику, ану постав нам пляшечку коньячку. Сьогодні празничок – до нашого вождя приїхали з Гапонії. Постав, будь ласка». Змановський гукнув офіціантку, маленьку, швидку, як вивірка, зеленооку Нюрку, любові якої безрезультатно добивався другий рік. Нюрка, вихитуючи крутим задком під куполом червоної спідниці, пройшла між столиками, голосно дзвякнула пляшкою, задерши підборіддя, буцім нікого тут не було, ніхто її не цікавить, майнула за стійку і втупилася безсоромним зеленим дивом на Орисю та Віталія. Баба єхидно хихикнула, цим наче запрошуючи Змановського взяти участь у розмові. Броська Змановський мав гідність, відкланявся, – небо надувало сірим, на дощ, скоро заюрмляться клієнти. Орися попорпалася в кишені, витягла звідти пачку цигарок, почала так, як ото на гулянках виспівують, несподівано: «Про войну розкажу. Отак, прийшли. Да, да, да – прийшли, і невідомо хто. Загорілося. Ми спимо, малі ще, а мо', й не малі, дай Боже пам'яті, а ото вибігають, мов щураки, і нюшать повітря носами, а дим стелиться, як річкою, вулицею проїдається… Да, а перед цим літо. Ох, яке літо, розкажу трохи про те літо. Значить, не така вже й мала була. Хотілося вже-бо чоловіка. Якого, то нам, бабам, однаково, ми такі, що придумаємо потім, а мужика давай. Приглянувся мені чоботар, що у жида Змановського підручним був. Да, цього ось, Броськи. Ходжу день, другий біля будки тієї. В повітрі бджоли гудуть, липою і каштанами пахне. Харашо. А я з дівками ходжу все по Хрещатику, повз будку. А він ловкий, чорнявий, цвяшка в зуби і геп-геп молоточком. Да, значить. Доходилася. Приходить, прямо до мене. А я на Ширмі жила. Ми з батьками, шестеро нас, усі сорок дев'ятого в голодуху померли. Да, померли. Вижила я одна, жиди спасли. Капосна сімейка, сім жил звили, а всьо-таки не дали померти… Тож ходжу я. Какая війна. То вже потім він десь у лісах ходив, Грицько мій. Стріляв без розбору, бо злий був. На все злий, як і кожен мужик. КЕВЕДЕ застрелило. Харашо, що не спився, а то б спився, бо побачив, яка я стала посля, то обізатєльно спився б. Тож приходить прямо до мене, в каптьорку, бо вчилася на продавщицю я. Діколоном пахне, штани наглажені, а під пахвиною чисті простирадла, то його старий Змановський навчив. Ну, я розстелила ті простирадла… Да, і запомнила той день.