Олесь Ульяненко - Вогненне око

Циган, радісно схлипуючи, накидав петлі між горами бруду, підтримуючи лівицею гроші за пазухою; він зупинявся, витягував пакунок, закинувши гривасту голову, реготав; він загубив капелюха, але не зважав на те. Місяць уповні, а Циган вірив: коли новий місяць, то повинно скластися добре. Він перелазив із купи на купу, грузнучи по коліна у смердючому місиві, обдирав штани кістяками тварин. Відлига била в тім'я, а Циган реготав. Хмари рвалися вітром. Тягнуло по-весняному: пройшовши так добрий шматок шляху, він притишив ходу, – насвистуючи, став добиратися до берега, щоб перебратися через міст у безпечну частину міста. Він зупинився біля чорної річки, дивуючись її широкому плину, крутобокому місяцю, – заспівав на всю горлянку велику шану місяцю, простягаючи руки й притупуючи в ритм ногами. Пара від тіла струменіла у фіолетовому сяйві, а Циган усе танцював кружка; як перестав, щасливий та натомлений, то наткнувся на дві колючки очей Гільмедова, що стояв, широко розставивши ноги. Циган мовчки побіг берегом. Гільмедов простував широким кроком. Вода липкою тінню лизала халяви високих чобіт. Він ішов, муркаючи під носа пісеньку. Циган побіг дужче, хутчіше, вибалушивши очі в ніч. Ніч втягувала обох. Місяць пробивав хмари і морок. Чорна задубіла гола земля косою загинала гирловиння. Циган почув пружність і легкість свободи – з розгону, розкидаючи руки, він прошив ніч, полетів у воду, впав на живіт біля берега. Звівся, долаючи слабину, судому в м'язах, на чотири. Гільмедов витягнув широкого куцого військового ножа і черконув по лівиці, дослухаючись, як разом із тканиною лускає сухожилля. Циган, верескнувши, перевернувся на спину, затулився здоровою рукою. Гільмедов закурив цигарку, потягнув поспіхом кілька разів, кинув у воду. Підбіг Розан, захеканий і мокрий. Ударив обрубком під щелепу Цигана так, що той хавкнув. Притримав підборіддя, попросив, ковтаючи слова: «Дай ножа… Мать його туди… Не кусайся, тварюко!» – «Я сам… Аставь…» – Гільмедов відтягнув куце тіло Розана, що в нього вчепилася здорова рука Цигана; набрав у легені повітря, змахнув ножем, загнав лезо між брів. Розан вивільнився, якусь хвилину вертів головою по смітниках: «Чуєш, тут хтось є…» Віталій втиснувся у смердючу масу. Десь поряд скавуліли собаки. Гільмедов нагнувся, обтер ножа: «Ето пси, Розанчик…» Оголений місяць котився важкою дорогою неба. Павуки пальців Цигана ще ворушилися. Розан витяг швайку і тричі засадив під серце, примовляючи: «Ну, от і все. Шкода, така грошовита точка була. Де ми ще знайдемо таке ось…» Злякано, стоячи навкарачки, повернув до Гільмедова голову. Гільмедов бавився ножем, перекидаючи в повітрі, ловлячи за ручку: «Пашлі. Пока ета страна стоіт… Пойдьом отдельно. Не бойся…» – «А мені нехер бояться, поняв. То ти бойся…»

Тугий, як вата, вітер перевертав сніг між квадратами домів. Ріка бралася срібним серпанком. Дрібні краплі дощу впали на обличчя. Віталій розкрив рота – запахи хлинули на нього разом з потоками води. Куріли позаду гнійні виразки смітників. Міст кістяком птеродактиля впирався у береги. Чорні безлюдні площі переверталися в очах. Він несподівано почув тишу, як лущить срібними крильми повітря, наводнюючись головами; він ковтав туман, не чуючи задухи; несподівана легкість у тілі підносила його ноги; хотілося сміятися – і він розсміявся. Відшукав лавку, сидів у бродиві ліхтарного світла. Реве тепло у небі, угорі тарабанячи далекими голосами, розкидавши рівним асфальтом порожні стаканчики, надуваючи вітрилом змоклі афіші; і він тоді, певне, подумав, що людині, доведеній до краю, нічого не лишається, як сміятися. Проте легкість, наповнена радістю, була зовсім інша, начебто тонув і сам себе порятував. Думки плуталися в голові. І це його тішило. Прийде світ. Ось воно вже береться, боязко кладучи разом з відлигою рівні пласти туману; затремтіло голе гілляччя. І він запам'ятає, подумав, той ковток спокою, котрий відтяв масний жах ночі, – позаду учення. Віталій поволі зрів, разом із світанням, піднімав голову: перед ним рівні вузенькі тротуари в кущах резеди, вифарбувані бордюрчики; гранітні доми, як ті давні вежі з широкими срібними вікнами, підсвічені муриною передсвітання; з під'їздів, що безшумно відчинялися, виходили чоловіки у строгих чорних костюмах, відкривали дверцята лімузинів, не обертаючи голови на запалені фіолетовим вікна; вони сідали, війнувши стерилізованим запахом; присмак мигдалю, польових квітів, тальку довго лишався на губах; тендітні жінки з'являлися пізніше. Вони ступали повз нього, готові зламатися в талії, пахкаючи автоматичними парасольками. Бліді, підрожевлені ранком, дистильованою водою обличчя скупо невідомо кому всміхалися, проходили далі, затримуючи в пам'яті гнучкість тіла під складками дорогих суконь і хутра; запалені нерівним вогнем темні очі будили щось невимовно прекрасне, від чого Віталія трохи нудило. До нього підібралася млість, і він, чвакаючи помиями, що понабиралися в черевики, пішов до кінця кварталу. Десь посеред шляху він чітко усвідомив, що немає охоти повертатися. Серце забелькотало в грудях, готове ринутися навстріч невідомому; йому не усміхалося повертатися в крихітну комірчину, заставлену слоїками з різноколірною перегнаною сечею; рожеві фіранки на вікнах, широкі листки фікусів; там, мов у глибині чистих озер, мерехтіли чиїсь заголені по лікоть руки; хотілося зазирнути туди, звідки йшов ситняк, жарке світло таємниці лягало на його обличчя.