Олесь Ульяненко - Вогненне око

Путі Господні несповідимі. Так от, ви нічого не навчилися, не взяли в іудеїв. Ні, ні, ні, Лящу, не треба приймати іудаїзм. Ви нічого не навчилися у пейсатих рабинів. Ви, немічні діти, взяли тільки зло, яке приносить усякий інший народ, коли приходить на чужу землю. Ви навчилися у євреїв плакати, а не боротися. Не треба залазити в чужі закони, не треба вивчати їхню релігію… Звідки це, коли не ваше? Ви не навчилися терплячості, а взяли волячу покірність. Можливо, це наслідок асиміляції людожерами. Тому, напевне, у вас немає мудрих чоловіків, а є дурні жінки, котрі правлять вами за допомогою ложки каші та лахматки між ногами – це зветься у вас мудрістю; а вони, ваші жінки, справді мудріші, бо з давніх-давен зазнали приниження, і чоловіки в їхніх очах нічого не значать, якщо вони не можуть боронити домівку… Віталику, ходять чутки, що людожери, оті обри, десь віками вештаються по лісах… Ха-ха-ха, майже тобі Рицарі Круглого Столу. Гм-м-м, ви думали, що це вам зійде з рук, коли ви підкинули такого бога індусам?! Поглянь – заплилий, опухлий, обвішаний цяцьками, як лялька в борделі, загиджений мухами, а головне – пика; подивись, яка в нього пика, вгодована, мов у того підсвинка. Хочеш заперечити, що не так усе просто. Просто, просто взяти і заперечити. Спроможись на це, візьмись за це, але тобі треба мінімум долати щодня вікові бар'єри. А поки що Будда сидить і рогом не поворушить, щоб зробити щось. Він нашпигував людські голови тисячами законів, а законів усього кілька, на пальцях перелічити… Єдиний його привілей для людей – це зробитися собакою, бараном, бадилиною будяку, слизькою рибиною. Оті хлопчаки розмаршировують, гирлуваті переростки і недоростки, маріонеткові ляльки у руках Невидимого; радше вони покликані зламати калікувато зрослу хребтину вашої спільноти… А втім, стонадцять разів ви проходите цією дорогою, битою ногами тисяч поколінь, і нічого не бачите. Передаєте цю курячу сліпоту вашим дітям. Тому з того нічого не вийде. Потрібен інший шлях. Який?.. Шукайте, нишпорте, вивертайте ваші тельбухи, забувайте про все на світі, окрім одного: під ногами тремтить від безконечного тупоту ваша земля, а не якогось Гільмедова, Шмулєвича, Балабанова. Тоді, дасть Бог, щось віднайдете…

А так… Так нічого не буває. Ви блукаєте, мов ті чужинці. Тримайте в пам'яті одне: до вас були мудріші, і вони влаштували світ; вам лишилося тільки відшукати… М-да-а…» – наразі Шмулєвич зупинився, наче щойно лиш нічого не говорив: кинув недопалка в безодню води, що шумувала попід фарбованими білими бордюрами, встромив руку до кишені плаща, тицьнув по двадцятці хлопцям, а сам, розвіваючи полами, подався через міст пішака, на той берег, де займалися вигорілими перлинами вогнів скляні шкаралупи хмародряпів, обгороджені бетонованими мурами.

Ще довго, мабуть, до останнього, Віталій бачив, пам'ятав його вузьку зігнуту спину серед видінь дня і ночі; події в палаючих містах не стерли вузьке обличчя з жовтком непорушних більм. По днях він зліг – прохворів, палений пропасницею, до зими. То він заставав себе у туалеті, ловлячи себе на тому, що тільки-но сидів за столом, а то йшов широкою вулицею спекотного літа, а з нього сипалися, попрогризавши дірки в тілі, жуки, скорпіони, сколопендри. В такі години, пошкрьобуючи протезами, приходила Санька, несучи обережно склянку з сірим смердючим варивом. Він бачив перед собою Люську і мацав за одвислі груди Саньку. Санька смачно плямкала, гундосила, закидаючи горішню губу з бородавками, що скоро зима. Шмулєвич пропливав, чіпляючись гілляками рук за муляку дна; очі його двома ліхтарями у каламуті лякали рибу. Шмулєвич жилець тут, прийшов навіки, і течія сплітає, розкидає гадюками кінцівки. Санька собакою терлася об Віталикове плече, наповнюючи комірчину кислотою перегару. Випав сніг. Сніг падав день, другий, третій. Сніг лежав на зупинках, дахах. Вікна затріщали від морозу. Лящ зник невідомо куди, як і Шмулєвич. Віталій пропадав по букіністах, де подибувалися самотні іноземці, що хотіли придбати якнайдешевше книгу якогось китайського філософа; в запустілих бібліотеках він веселив обслугу, стягуючи стоси книг з історії, уважно записуючи до товстенного гросбуха історичні події.

Він вивчав кабалістику й окультні науки; зороастризм і гіпноз давніх єгиптян; шумерські жертвоприношення й шаманство індіанців; парапсихологію та новітні містичні вчення, де, за словом одного професора, що його підтвердив інший, а доповнив третій, говорилося: якщо людині в міському транспорті наступили на ногу, то це все одно що бідоласі розчавив пальці увесь світ, – певно, це стосувалося зсунутої ненароком з п'ятого поверху цеглини на голову, криги з даху, п'яниці, котрий в електричці обблював вам піджака. Комірчина наповнювалася пергаментами, глиняними табличками, глобусами, секстантами, триногами, кришталевими кулями на срібних ланцюгах, бронзовими дзеркалами, сопілками з кісток, тростяними дудками, лапками засушених кажанів, заспиртованими людськими органами. За велику суму, позичену в Шмулєвича, Віталій придбав на блошиному ринку зуб Адольфа Гітлера. Продав того зуба дрібненький професор філології, який кохався в Ніцше, Шопенгауері й Гете. Шмулєвич, примруживши око, поцінував надбання, зараз уже національне, коротко: «На біса, такі гроші… попросив би – скільки хош навитягую у жмурів». Словом – чого тільки він не знаходив у вітчизняній історії, де ніяк не зводилися кінці з кінцями, що часом кидало його в істеричний вереск, і він гасав, мов ошпарений, по кімнатах Центральної бібліотеки, хапаючи за руки працівниць. Йому, всупереч затверділій думці, невтямки якось було, що князь Ігор чи Олег народився в точно окреслений літописцем день, а помирав між тим і тим-то роками, мов від затяжного грипу чи холери. Його бісили якісь натяки на події, приквітчані радше польотом фантазії писця, підігнаного князівським канчуком, всіма фібрами душі він прагнув відшукати велич народу, а натрапляв на казки, і то давні; навіть міфів, і тих усього кілька – міфом його запаленого мозку, мов чад, піднімалася сама історія. Він запитував, лякаючись води з крана: «Коли? Коли воно панувало, те царство справедливості, та країна золотого віку, про яку базікають підручники історії, оспівана письменниками?»