Олесь Ульяненко - Вогненне око

До ночі не могли управитися. Сильно харашо обом було. А там, за тиждень, начальник почав ходить до мене: чого б ні, я начальника-то не любила, а всьо-таки – треба. Гришка кричав, що уб'є. Може б, убив. А тоді война почалась. Як забалакали по рупору. Бачив такі колись, мов вухо. Ото. А баби як показилися. Салдати йдуть. Новобранці йдуть, а вони прямо спідниці заголюють, готові лягти під кожного. Побєдім, кричать. Усі кричать. А потім горить під осінь город. Жара, мов у печі, діватися нікуди. Красні, кажуть, підпалили, а на німчуру все списали. Я-то кажу – які там красні, наші, все воно наші, що красні, що чорні. Горить, дим лізе Хрещатиком, бабахає скло, ґвалт. Люди палають від жари мухами, дерева свічками. Я діток, старшенька я, якраз перебралися з Ширми, спасібо начальнику, діточок згрібаю, а якась п'яна чи здурівша скотина ззаду примощується; кричу йому: памагі, дєтки пропадають. А вогонь стіною наступає, вікна бубухають. Нічого не видно. А що война? Война то голодуха, то смерть, і більше од своїх, ніж од чужих. Чого? А воювать треба уміть. Ото… – Орися вмовкла, закурила цигарку, розлила в склянки, випила: – До чого я веду, малий… Ну, не обіжайся. Ось до чого – бабу тобі треба пережить, перелюбить. Надіколониться і годок-другий пожить, та так, щоб аж тріщало на тобі все. Тоді багато чого ясно тобі стане у світі. Всьо равно жити з ними ти не будеш. Як і Броська, дума, як переспить з Нюркою, то всьо… Хе, у нього в мозгах рядочком червонці дзвенять царські…» – По слові «червонці» Броська Змановський вискочив із-за стійки, кинувся назад. Віталик поклав на лікті голову, схлипуючи, відійшов у каламутну бовтанку сну.

Ніч застала його в метро. Від утоми Віталій не міг поворушити ногою. Репродуктор вихаркував зупинку за зупинкою. Безтямно слухав: чи то його збила з пантелику балачка Орисі, чи він у чорнильній сині ночі враз побачив безодню людського блукання, – тож коли зору відкрилися чорні од кіптяви стіни, зірвані з петель двері, скалки слоїків позастрягали в стінах сусідських домів, – це не здивувало. Він зайшов до Саньки, спитав про Шмулєвича. Доктора не було. Він випив чашку молока. Упав на засаленого матраца, де завжди любився з Санькою Шмулєвич, і міцно проспав добу.

Наступні дні він відкисав у ванні. Санька чмакала губами: до чого б це? Тоді він попросив у неї чисте простирадло і подався на четвертий поверх.

Парфумний дух, незвичний навіть для мешканців цього дому підхопив його важко ще на другому поверсі. Він відчув на губах солодкий присмак, серце забилося в грудях частіше, небувале піднесення переводило його зі східців на східці, доки не зупинило перед дверима, звідки війнуло знайомим, нещодавно прочутим, побаченим в елітарному кварталі. Долаючи трем у ногах, підтримуючи простирадла, він натиснув кнопку дзвінка. Двері прочинилися – біла пухка рука з рівним оранжевим манікюром запросила досередини. Він став у передпокої, переминаючись з ноги на ногу, опустивши очі. Жінка легенько торкнула його за плече, і він відхитнувся, як хто вдарив, – вони пішли м'якими килимами, з кімнати в кімнату, де яскравими плямами горіли свічники, китайська порцеляна, картини в половину стіни. Віталій підвів голову, коли простягнута несвідомо його рука уткнулася в м'яку спину. Пані усміхалася одними вустами. Він побачив тріщину зморшки в куточку її ока. Захотілося прибрати, мов павутину. Жінка глянула на випрасувані штани, на збите в подобу зачіски волосся, на простирадла, що зсувалися, а потім упали на підлогу. Вона звелася навшпиньки і потягнула ніздрями повітря. Безтурботний усміх торкнувся обличчя. Вона відійшла до торшера, що блідаво розсипав світло; звичним порухом скинула халат, обличчям до стіни, і він побачив ніжну, прогнуту до середини, до крутих округлих сідниць, спину, повні ноги, затягнуті в білі вовняні панчохи; жінка повернулася боком, зачіска коротким крилом закрила обличчя; поставивши ногу на дзиґлика, повільно, посапуючи рожевими ніздрями, знімала панчоху: груди, з піднятими догори брунатними, мов шоколад, сосками підстрибували від уривчастого подиху. Зміями панчохи сповзли на рудий килим, сліпонувши наготою, широким лоном, м'яким обрисом усього тіла. Вона повернулася до нього лицем, відкрившись уся. Пальці, тонкі і пещені, дугами пролетіли перед зором; груди, з розтягнутими від збудження сосків нитками голубих артерій, випружилися, гаряче обдавши обличчя хмарками поту, змішаного з парфумами, – штани, так дбайливо випрані, випрасувані, вхоплені її рукою, злетіли до колін. У сусідній кімнаті затріщало, важко гепнуло на підлогу: мавпа, чухмарячи зелену, до золотого, шерсть, процибала на чотирьох, зачепилася лапою за каркаса, міцно угвинченого у стіну, втупилася, закинувши задні лапи за шию, засвітивши червоним задом, чорними намистинами очей на Віталія. Жінка повернула голову, хрипким, із перепадами, голосом звернулася: «Бобо, йди звідси, тут тобі нема чого робити!» Мавпа, котру звали Бобо, заверещала і завертіла головою.