Олесь Ульяненко - Вогненне око

Ранок б'ється у прірві ночі. Родик пише листи. Каліграфічні, точним почерком. Куди вони йдуть? Кому адресовані? Його останні дні – це туга, це зимова невідомість, замішана на страху вимирання всього живого. І він живить свої мрії, ледь теплі, прогріті сонцем дитинства. Він не чує шамкотіння воронячих дзьобів; він не бачить, як драглистою кулею сходить червоне сонце, затуляючи півгоризонту. До нього сміттям налипли кам'яниці міста, розтягнутого розчавленим крабом… Ось пані… Вона заходить у вагон. М'які зелені штрихи поранку крізь вікна кладуть ідилію на її руки, лоскочуть зір навколишніми пейзажами. Зимова туга голодом проїдає його кістки… Ось вона поправляє сукню, відводить од каламуті скла голову, – так може тільки вона. Ніхто не спроможний повторити рухи наших коханих. Біла дорога виривається, летить у порожнечі, торованій солодким пошуком заблудлого людського духу. О пані, пані, заговоріть до мене. Дозвольте сказати вам пару слів. Мені багато, ох, як багато треба комусь сказати, пані… Він пише листи нікому, невідомому створінню, риси якого навіть пам'ять тримати не хоче, а небо посилає сни, страшніші від страшніших, але він приймає їх за казковий кришталь. Шлях-бо, кинутий світові, завжди пломеніє сором'язливим подихом смертельного голоду, котрий і роз'ятрює ті несподівані пишноти, які простому смертному заборонено бачити. Блідий шарлат зі сходу вдарить по коралях губ. Повітря не витримає напруги голосів і звуків. І нас обмиє хвилею білих черепів вікінгів, виметених вітром зі сходу, вихлебтаних потоками загусклого щастя; і вперше криком, тупим виттям загнаної звірюки, він пожалів когось, а не себе, – забутів, скулячи беззморшну пику, на небо, на чорні дірки вікон, порожні руслища вулиць. Місто, котре він ненавидів, велетенським пароплавом, дихнувши холодом вічності, попливло на нього… І якщо по тій хвилині непорушний погляд двох ангельських очей зупинив його, Родика, зір на двох баптистах, що схилилися, переконуючи власне сумління щодо письма, на двох кишенькових злодіях, кількох повіях на додачу, то об'єднав його з ними у неспроможній тузі довести своє існування до менту справедливості. Проте кожну ніч, щоб економити електроенергію, запалюючи недогарок жовтої свічки, він каліграфічним почерком виводить листи… Пані, дозвольте заглянути у ваші очі… Я, на превеликий жаль, забув їхній колір, але повірте, вони сняться мені. Так, так, так. Але час… Розумієте, пані, час. Ви тільки на хвильку зупинилися в моєму вагоні… Бачите, ось він пролітає, лишаючи цілі країни під своїми крильми, маленький і скривджений людською любов'ю – Ангел Смерті… Він вирвав своє серце, затиснув у лівиці тонких пальців… Це нерозділена, зашмульгана любов до людей. О пані, дозвольте мовити слово до вас. Ні, ні, непомильність мого шляху до вас зобов'язує говорити…

Родик відкидає ручку, свічка шипить парафіном, змія дороги перед очима. Удари з сусіднього двору, де кришать лід, будять його свідомість. Зараз він дихає спокійно, відлічуючи останні подихи тепла, пережитого в цій комірчині, а завтра холодний вітер мандрів кине у крижані обійми, заволочить очі. Од жалю до самого себе Родик виє і закусує губи. Одна лишень думка про Шмулєвича сповнює його істоту чимось липким і гидким на смак. Перед ним чорним шматком – невідомість. Це як у дитинстві, серед степу, охопленого пожежею. Бачити вогні. І він, кинувши списані папірці, тупцює по них на лівій нозі, плаче, а потім щасливий регіт дороги накриває його. Вокзали, міські нічліжки. Скоро весна, – бухтять жебраки, подумки порпаються в кишенях сусіди, начебто там більше, ніж у них. Купи тіл сходять гірким потом. Ті, що тільки-но прибули, тиснуться задки до холодних батарей опалення. Непорушним поглядом, закутавшись у шинель, спить Шмулєвич, геть утомлений, відчуваючи, але не турбуючи Родика. Він лежить і думає про намарність людського існування, про його пиху перед життям, відрізок якого проходить повз нього. Доктор витягує книжечку, без трему й трепету гортає аркуші, жовті, обгризені. Погляд вилуплюється на світлину – двоє чоловіків, зодягнених чи то в ризи, чи то в адвокатські мантії. Він знає, що скаже Віталієві після повернення. Родик косує поглядом в інший бік. А для цього знайдеться те, що він шукає. Привиди завше мають здатність більше лякати, ніж зачакловувати. І він гортає з солодким задоволенням книгу, зрідка поляскуючи по палітурці, чим дуже лякає жеброту. Вони сходяться після опівночі, перед цим приховавши вициганене у туристів десь на міських смітниках. Він лежить там, їхній скарб, щоб у неділю або в наступну по ній вибухнути цілою трагедією – війною за його належність до того чи іншого гурту. В хід ідуть милиці, протези, криві тесаки, вкрадені у м'ясних лавках разом із кендюхами, беконами, шинкою. Згори, від будівлі місцевої трупарні, у засклених вікнах видно зграйки студентів, що поглипують на рейвах. Декотрі бувальці рахують жертви, б'ються об заклад. Потім тиша, тільки вітер свистить над здибленими грудьми бідолахи, котрого вхопив інсульт або інфаркт від утраченого навіки добра. А Шмулєвич гортає книжечку зі світлиною двох чоловіків. Лаковані лисини цих шолудивих мудрагелів із параноїдальною настирливістю переслідують його по всіх усюдах, навіть тут він дістає цю книжечку, – в жебрацькому притоні, де однаково блищать зуби і ножі. Попри здоровий глузд, попри дикторів радіо і телебачення, місто, розкинуте на чиряках пагорбів, зараз схоже на великий мурашник жебрацького передмістя – це як напіврозкладений мастодонт. Когось бере острах, а інших навіть не зворухнуло, – тупо бовтають у лунці черепа очі, бо дядько Сем продовжив життя кількома упаковками жувальної гумки. Очі, зволожуючись романтичним видивом, наповнюються просмерділою спермою. Ці саквояжні лисини переслідували Віталія, просвітлюючи ніч до ранку: азійські полчища топталися по його вухах, сцяли з низькорослих своїх коней, а зараз, на ранок – дивіться, умиротворила його, Віталія, рідна кирилиця, од котрої товстозада Європа труситься, рве боки од реготу.