Олесь Ульяненко - Вогненне око

Проте він ще півдня блюзнірськи міркував, споглядаючи вичовгані історією лисини, нагороджуючи їх прищами завбільшки з палець від довгого статевого утримання. Чи, навпаки, – зманювали когось із хлопчаків. Ух, педофільство-слов'янофільство. Проте неминучість харкала на нього лозунгами: «До повної перемоги демократії лишився крок. Пане, ти подумав, з ким ти?» Віталія, мов прибитого, крутило закапелками; ламаючи горлянку посеред затхлих протягів, порожніх вулиць, горланив «Інтернаціонал». Проте істерика має зворотний бік. Він не складав пам'яті рахунку, коли це відійшло, – знову полюбив рідну кирилицю, одмахуючи куці кострубаті фрази до чергового зшитка, десь примостившись на лавці, за інерцією ще кленучи Кирила та Мефодія. Гріх який! І він зізнався перед усім світом, спокушаючи себе, мов роздираючи рану. Хоча навіть зараз, сонний, з висоти гелікоптера, не любив ні Кирила, ні Мефодія. А тоді він шанобливо, під прицілом невидимих очей, виписував черговий трактат. Розвіваючи шинелькою, з-за рогу випурхнув Шмулєвич: «Що, синку, пишем, граєм у романтику. Іншого місця ти для письма не міг вибрати…» – Губи доктора лукаво, солодко змійкою вигнулися в усміху; він мовив далі, натужно, ніби враз несподівано прибитий, пройнятий чужою бідою: «Ну й западло підкинули найсвятіші вам. Латина для вас стала що чортом… А? Уже б давно, кажу, були в Європі…» Віталій тремтів, судомно хапаючись пальцями за обшлаги шинелі, непритомніючи, а перед очима пропливало, виростало, ставало у зріст полчище вогненних архістратигів, жбурляючи каміння у перевернуту, спорожнілу мушлю міста, збиваючи новий заміс для нової нації. Ось вона народжується, смердючими хвилями обмиваючи облущені краї велетенського цирку. Чорні тіні сновигають туди й сюди, затягуючи напівживих, зотлілих, манекеноподібних, витягуючи з теплих ліжок, з борделів, із шинків, ресторацій – на перетоплення, переплавку. Справді – дороги твої несповідимі. Тьма і таїнство. Тільки Люцифер крижаним променем висвічує верхівки людських куполів, готових для замісу. Ембріон. Ангел Смерті розправив свої крила, дужим напором вітру жене натовпи поперед себе, підхоплюючи падалішнім листом. І вони слухняно вишикувалися, виставили заздалегідь виголені лоби, струнко на галереях уселенського торжища. Ось він, маленький і скривджений, проводить їх нагору, вище. На палубах у білих халатах походжають, перевалюючись пінгвінами, стюарди, розливаючи напої; красуні білопузими рибинами, що викинуті хвилями, пропливають повз німуючі обличчя музикантів; кавалери, одягнені в довгополі фраки, кольоровими хусточками відганяють спекоту повітря, що нерухомими стовпами зависла під синьокерамічним, пір'ям хмар облямованим, куполом неба.

Вони всі без задоволення їдять, не знаючи переситу; вони ходять під музику, повертають голови – очі крижаніють, натикаючись на палубу, мов казковий герой проходить повз пари, що танцюють, слухаючи одним вухом помічника, котрий дріботить поруч, осмикуючи рукав. Він сліпо, до солодкого задоволений… Шмулєвич щось кричить крізь марево синього туману. Віталій хоче захиститися від удару, весь напнутий ізсередини, проте удару не чути. Він опирається на стовпа, холоне нутром, – слизька від води вітрина. На відлигу. Місиво обличчя, на ньому жіночі очі. Вирвати б їх, брязнути об землю, щоб так не дивилися. Він настирно думає про пані, свою пані, котру лишив у чотирьох кімнатах, подібних до вокзалу. Туга, звіряча туга ядухою розпирає груди; по ліву руч сопе носом, скривджено якось, Шмулєвич: «Капітане, пора на дно, капітане…» – Чорна горлянка вічної ріки проковтнула цілі квартали, мости, дріб'язок островів – сонце назустріч вітрові чи вітер знявся в дику подорож. Дорога, вічна, як ця паща ріки. Люд попарно розбрідається каютами, що радше нагадують келійки монастиря. Віталик плаче, заламавши капелюха, судомно хапаючи повітря перепеченою горлянкою, тицяється, розбиваючи губи, носа до червоної крові, яка на липкому ліхтарному світлі блищить мазутом. Чиясь рука, потім тіло слизько борсається, чіпляється за нього. Двійко ворушких очей. Розчепіривши пальці, він хоче видерти ті очі. Жінка верещить. Пустирища прогинаються, чіпляючись за бадилиння хмари. Двійко жебраків, підлячком хихикаючи, випускаючи купу сизої пари поперед себе, біжать, грузнучи в снігу. Прожектори б'ють із верхівок, спрямовані чиєюсь жорстокою рукою, вихоплюють масні стіни, тічки скелетоподібних собак, що звиваються біля сміттєбаків. Табунець свіжовидобутих привидів зависає над Московським районом, штовхає в сутулу спину доктора Шмулєвича. Привиди тупцюють, мов малі діти, здіймаючи нестерпний ґвалт і вереск; пси наїжачують блохасту шерсть, стають кільцем біля сміттєбаків, щоб, бува, чужинці не зачепили їхнього хазяйства. Привиди ображено, косяком, витягуючись нитками, вулиця за вулицею, ринули до Центру, до яскравих реклам, до розбурханого, упрілого натовпу, щоб позалазити їм у печінки, серця, голови. Найбезпритульніші розбризкуються холодними чорними скверами, сідають на спини пам'ятникам, облизуючи цвілі спини їхнім коням.