Олесь Ульяненко - Вогненне око

Дух осені, антонівок вивітрюється прілим коридором. Шамотить дощ. Баба після відвідин доктора Шмулєвича спить сном дитини; вона тиждень не говорить, не просить. Дівчина, підтиснувши ноги, дрімає під розмірене мерехтіння срібних потоків за шибками. Тепло гускне. Небо вихолодає, набираючи непорушності на зиму. Гільмедов рачкуватими ногами дибуляє до дверей, мов протягом витягуючи за собою Галину Львівну. Тривога тіпається зламаною голкою під серцем. Дівчина, заворожена наступом зими по вулицях, не відриває погляду від запітнілого скла: «Я не повернуся. Не повернуся додому…» Родик пробує обійняти за худенькі плечі, що вечорами починають істерично тремтіти. «Бачив Галину Львівну – то моя мати…» – Родик тільки звів брови. Сипле сніг, схололі сфери гудуть від ударів залізничних вагонів. Дорога виривається білою гадюкою. Сонце сліпне. Родик повертає голову: «Якось буде…» – талісман пеком пече. Це на дорогу. Він знає. Йому тільки невідомо – на добро чи на зло. Наступного дня він прокинувся від нестерпного, ядучого холоду, що виламував кістки. Мороз прибив землю, – голоси, відлуння тепер вільно клалися кімнатою. Баба синіла, пухла. Відвідини Шмулєвича нічого не давали. Страх спочатку мурашвою дряпається гострячками нігтів, підбирається до грудей, застряє, перетинає посухою горлянку. Галина Львівна заходить частіше. Реальність крижаним ударом, лунко підступає до помешкання. Родик, читаючи книгу, спостерігає нишком за сектанткою, – як вона, прибираючи, нишпорить по шафах, по скринях. Він проводжає її кислий, розчарований, порожній погляд. Дівчина не спить ночами. Липкий піт на плечі будить Родика. Вперше за стільки років вічність злоби облазить з нього, – пробуркалась ніжність. Він противиться їй, але всупереч цьому бере дівчину за руку, промацуючи пальцями холодне зап'ястя, і цілує мокрі від сліз очі. Крик, мов переламаний навпіл шматок скла, б'ється кімнатами. Тремтять, скособочившись, портрети, світлини, тріщить натужно вольфрам нитки в лампочці; два кришталевих келишки лускають. Родик зводиться на рівні – це смерть. Він вловлює знайоме шарудіння, каскад не чутних для чужого вуха звуків; дівчина втискається в ліжко; шепоче пошерхлими губами: «Сьогодні понеділок…» – «Помовч. Мовчи. Здається, померла стара…» Баба лежить, маленька, розвернувши ступні, широкі, мов лопати; тіло мов погойдується у смердючих випарах. Родик стоїть у дверях, ловлячи уривки сну, – худа, трохи сутула постать синіє проти квадрата реклами, що кидає жмуття світла на підлогу, на пересмикнуте схололими м'язами обличчя мертвої. Йому щось знайоме в ньому. Йому зараз видається, що весь світ складається з мертвяків. Він чує, як дівчина метушиться по кімнаті, збирає одіж; кидає через плече: «Куди ти? А-а… ти вже йдеш…» – «Збирайся, бо зараз почнеться. Боюсь Гільмедова». – Вона проказує це спокійно, наче вивчений урок; він дивиться, чи не вперше, зачарованим поглядом на нерухоме пасмо чорного волосся на щоці: «Ми не можемо так чинити. Розумієш…» – «Збирайся», – слово скупе, мов одірване. Він уже чує чужину дороги.

Холоне в ногах, у голові, тільки ниє під серцем – дорога немічною гадюкою, скута морозом, виповзає з-під ніг. Скільки йти? Чи він хоче полишати насиджене місце? І чому так страшно? Скільки йти? Вічність? До самої смерті? Вона стоїть проти ліхтаря: видно її загострене підборіддя, змокле пасмо підрізає вилицю, налипає на розкосе око. Вона легким, проте різким рухом зупиняє таксі. Він дивується, дикуном широко розкриває очі на ці рухи. Це підкрадається поступ невидимого поруху світу. Водій одсапується після дрімоти – розповнілий безликий селюк, все навпомацки старається дістати з бардачка пачку цигарок. Клацає замочок сумки; водій пересмикує плечима, – зелена банкнота лягає на вільне продавлене посередині крісло. Таксі, б'ючи рівно колесами по закрижанілій трасі Московського району, відхаркує кілометри; вони минають Печерський міст, зміліле болото Либіді; водій, спльовуючи нудний клубок сну, запитує: «Куди?» – «Центр», – коротко мовить дівчина. Ліхтарі автогеном пропалюють затемнене скло. Диктор говорить про черговий страйк, наступний – про неминучість третьої світової війни. Водій крутить ручку приймача, починає розповідати бородатого анекдота. Вона просить цигарку; з виглядом досвіченого облесника водій простягає пачку. Вона курить, поки Родик дрімає. Дійсність колошматить тіло; Родик думає про те, звідки у дівчини гроші. Щось недобре підбирається до скронь – перед зором виростає довга стеблина фіолетової матіоли, потім молочні гори, невідомі люди в чорних фраках походжають долиною, розповідаючи новини про третю світову війну, скільки вони заробили на тому; і дорога, рівна дорога в горах; фіолетові кулі, велетенські квіти матіоли зависають над головою, лускають. Він поволі падає в сон, який розтріпаним крилом намагається забрати його хоча б на одну мить із цього жовтого баговиння, заспокоїти серце, котре готове вирватися з грудей. Пробуркує холодна рука, теплий подиху щоку: «Пора. Приїхали…» Хрещатик перекинувся хребтом туди, до Дніпра. Гуде вітер у безлюдді, збиваючи намерзлу кригу, і бурульки глухо опадають у жовтих дворах. Дівчина важко, перелякано дихає: «Правда, водій милий…» Це перший день зими, понеділок. Ніч гускне під ліхтарями. Місто стерилізується, вибалушивши вітрини, повні, мов гною, яскравого ганчір'я. Безлюдність вивісок, приманливість зачаклованих островів, безголосся натовпу. Дорога. Він чує дихання дівчини. Вони вже разом гріють порожнечу невідомості своїми подихами. Діра дороги, розверзнута сферами, захряснулася, вхопивши віхоть золотого світла.