Олесь Ульяненко - Вогненне око

Він так і продрімав до ранку, притиснувши сумку. Порожнеча сонячного дня викидала в безодню зав'язаних на вузол, мов пам'ять, вулиць, що крізь сизий перегар спогадів нагадувала йому: пошук закінчився; але збожеволілий людський дух пробуркувався, нишпорив навколо, наче хотів учепитися за щось. І Родик став пригадувати неймовірне – він і вигукнув дівчині адресу. Поволі, обтрушуючи сніг, сновидою почвалав до ранніх крамниць, пригадуючи, де він її полишив. В ларку випив склянку дешевого портвейну, з'їв четвертину свіжого гарячого хліба. Це повернуло йому надію. Скрегіт, то джергавий, то лункий, приглушений видих міста наповнив його жили гарячою кров'ю. Жеброта по переходах вимахувала протезами і милицями в спину нарядові міліції. Родику все здавалося втраченим. Воно, власне, так і було. Пізнане-бо до краю, перелилося в провалля невідомості. Рух смерті в натовпі – ось що він бачив. Не більше. Він бачив учорашніх людей – шкіра блищить кварцем березня, отруєні обличчя, безкровні, неживі. Проте Родик знає, що, втративши, він став кимось іншим. Портвейн гріє думку, душу, розв'язує мертві порухи. Хліб відригується приємною хвилею тепла. Заможніші повитягували пластмасові стільці, потягують грог, віскі, «Криваву Мері», готові до самого дійства, рокованого людьми і життям. Ось вони протоптують шлях від своєї нори до смерті. Ангел Смерті скинув крило над яскравими терасами, затишними їхніми помешканнями, домами. Лід топиться під яскравим сонцем. Сонце скидається вгору, мов тінь Люцифера, чавить сік із висохлих мізків, пробігаючи полотнищами кварталів, майданів, площ, що їх, здавалося, можна покласти на долоню і побавитися. Пряма його тінь набігала на шибки й мокрі стіни. Тріснули у сферах останні зірки. На захід потягнули хвости комети. За столиком, розмазуючи бруд, душачи паперові стаканчики, сопучи парою, розвалився, порохкуючи, Товстий Лящ. Лящ, вільний літератор. Вільний від усього. Вже п'ятий рік він спростовує християнську ідею милосердя. Зараз бутить, оперезаний вчорашнім перегаром: «І що тоді, коли мій попіл згорить у пеклі… що потім?» – Лящ підозріло дивиться на Родикову сумку. Лящ одригнув: «Нема нічого? Да-а-а-м, хрінові діла…» – Креснув сірника, смачно потягнув дим, тицяючи куцим пальцем на сигари тойот, мерседесів, фольксвагенів: «Е, ні… Хай не випендрюються, бо дати драла за кордон і ми вміємо, а спробуй пожерти одне одного. Га?! Малий, що ти на це скажеш?.. У тебе в торбі, принаймні мені так видається, літрів зо три. Га?! Ні? Ні, так ні. Лящ не нахабний чоловік. У мене пішов текст. Да, пішов нарешті. У злиднях нічого не пишеться, але коли навколо злидні, то навпаки. Я так думаю… Мене все дивує, коли я голодний. Проте, коли про такі речі базікає вельможна людина, то мені хочеться зняти штани і показати йому свій прищавий зад. Да-а-а-м. Кортить просто. Злидні й голод вибивають параною з наших мізків, навіть ошатні думочки, і якщо ти, малий, доберешся статку, то вони ляжуть на папір, на полотно. Здається, ти художник? Ні? Вибач, я тебе часто бачив поміж художників, але, власне, всі ми – митці одного нікчемного шматочка, дарованого нам невідомим, кимось невідомим… Налий сто грамів. Га?! Маєш? Це здорово. Ще трохи постовбичимо, і піду. Пішов текст, розумієш…» – Вони йдуть переходом, під фальшивий виск скрипки, анемічна дівчинка виводить фугу Баха, а облізлий песик дзяволить на перехожих.

Лящ зупинився, підтримуючи заяложені поли пальта, риється в кишенях, дістає сотню і кидає в кольорову коробку.

Вони піднімаються східцями. Під кулінарією метушаться дрібні чиновники, рекетири, – Лящ, на превеликий смуток, нікого не знаходить. Ще рано. Вітер самотньо лиже сірі плінтуси. Родик нишком бере купюру. За хвилину вони п'ють горілку, загризають шматками смаженого м'яса. Лящ говорить з набитим ротом: «Ти не уявляєш, яку біду нам принесло християнство? Ха? Не віриш. От вийде моя книга, тоді зрозумієш. Воно закликає до милосердя, а сам чоловік хто? Га? Мовчиш! Тоді що ми жремо? Ми жремо м'ясо. І не завдяки християнству. Да». – Лящ випиває одним духом півсклянки. Родик супиться. Лящ регоче, його маленькі свинячі очі зизять із-за довгого, як пташиний дзьоб, носа: «Глянь, усіх цих виблядків колись покликала революція! Усіх! Тебе, мене, їх, головне – їх, бо ми, старий, можемо дати раду нашому органу, тобто голові. Ха! Га!» Сонце розбризкує шматки паморозі; слина з рота Ляща бризнула на підборіддя, з підборіддя на стіл, потекла обрусами, по ніжці столика. Вони якось разом, не збалакуючись, глянули на липку калюжу під столиком. З того кутка сунув Мефістофель, кучерявий наглядач, такий же горбоносий, як і Лящ. Усе життя він мріяв стати полісменом, проте медкомісія дискваліфікувала його як слабкого на голову. Мефістофель носив форму та гумового кия. Зараз він ішов, сповнений пихи службового обов'язку, до їхнього столика: «Лящ! – випинаючи губу, різко говорить він. – Лящ, ти снова абасцался!» – «Та то не я, то цей… То…» – Гумовий кийок рипає Ляща по загривку. Родик встигає виставити лікоть. Кулінарка булькає голосами. Цікаві, зраділі, навперейми кинулись дивитися, як Мефістофель лупцює Ляща. Лящ верещить: «Ти кого, падліна, б'єш! Ти ще, сука, пожалієш…» Надворі знову сніг, знову морок. Родик піднімається, ковзаючись, іде повз консерваторію. За ним біжить, спотикаючись, чоловік в окулярах, щось лепече вслід. Родик зупиняється; втрата б'ється в нього разом із гіркотою пізнання світу. Чоловік зараз зігнутий, зелене обличчя – яскрава пляма проти снігу. Він розповідає йому як краще проїхати «на хату», нагадуючи, що вчора дав ключ. Родик думає: як люди можуть пам'ятати такі дрібниці, взагалі щось тримати в пам'яті? Простягнувши руку, він хоче віддати ключа, але чоловік просить грошей на сто грамів. Родик дивується – звідки вони знають про гроші? При нагоді треба подивитися на себе в дзеркало. В голові тяжко. Знову слизькі східці, прілота, гниття зубожілих під'їздів. Це як прозріння. Він ловить знайомий запах парфумів, він уже відчуває пружність шкіри; йому ввижається волога мигдалевих, трохи розкосих очей. Двері в синій безликій стіні наполовину прочинені. Дівчина сидить навпочіпки, склавши долоні кулачком, притиснувши до вуст; неживий погляд радше наштовхує на те, що вона збайдужіла до всього. Дихання в неї коротке, таке, як у людей, котрі поринають у сон або чекають на смерть. Це нудно нагадує вирішення всіх проблем; це повертає кудись назад, у далеке минуле, але, шугонувши туди, знаходиш порожнечу. Він прочиняє двері. Дівчина скидає на нього вишневі очі, повні подиву, страху, розпачу і радості – важко під зеленою кофтою піднімаються груди.