Олесь Ульяненко - Вогненне око

Одного дня вони полишили своє помешкання. Нітрохи не шкодуючи, пройшли вже сірим снігом на зупинку таксі, оддихуючись від важкої ноші манатків. Вона якось таємниче, як можуть тільки кохані жінки, підвела голову, тицьнула пальчиком: «Бачиш ту рекламу? Там моє ім'я». – Родик поцілував її, стиснув руку в червоній рукавичці. Вітер зняв сніжну пилюку, сонце різало з-за хмар. Спочатку видалося неймовірно гарним місто, що розкинулося золотоголовими куполами на жовтих пагорбах. Забивало дух, і вони дорогою жартували з водієм. Нещасні мої закохані, ви думаєте, що сховалися в цій людській пустці, – але сотні вікон, затемнених і заллятих світлом, пропікають рентгеном; чиїсь зведені у німому невдоволенні щелепи, напнуті під парусиною штанів прутні, – шпарина вуст щільнішає, туди пробирається гадюкою тупа заздрість, а руки до ранку невтомно мастурбують над вашими тонкішими від шовку, наче привиди, душами. Ось ви ховаєтесь, а над вами вже зависла злива, що віками збиралася в горлянках, носах, дітородних органах. Вас накрило й змело з цієї території, виплеканої їхнім зором і куцим розумом… Ти всміхаєшся, але ти ще не зрозумів, що повинен плакати. Сміятися дозволено тільки тим, у кого на лобі тавро. Яке? А невідомо…

Тривога ввійшла у прочинені двері нового помешкання.

Вони жили за містом, у тиші широкооких озер, одні, проти степу, засипаного рудим снігом, у двоповерховому домі. Тільки-но її нога ступила за поріг, як очі увібрали смуток. Це стривожило Родика, більше того, – жінка стала зносити до кімнат богемський кришталь, китайські вази, антикварні меблі, перські килими. Вона годинами розповідала, як їй дісталася та чи інша річ. Вона розбалакувала про речі, мов то були живі істоти. Попервах це забавляло його, він вибухав безтурботним сміхом, але далі його тягнуло в протилежний бік, навіть короткі спалахи пристрасті не могли відволікати од думок, од листів до невідомої пані, котра набирала дедалі живіших обрисів. Він навіть почав розмовляти з нею вві сні, так, що дівчина, прокинувшись серед ночі, заламувала ревниву істерику. Але що далі, то більше нагадувала вона порцелянову ляльку, що захоплено по десять разів на день протирає речі, забуваючи приготувати їсти чи привітатися. Родика не брала гризота доти, доки за місяць вона не придбала за божевільні гроші часопис світських зустрічей. Вона змінилася, скинувши джинси й зелену кофтину, – малинова сукня важкими тінями падала на підлогу, підкреслюючи напівтонами тонку поставу, дивись – налетить вітер, і вона переламається в стані; вона навіть ходила зараз по-іншому, – нахилившись, ледь похитуючись, наче від утоми, сонно затуливши віями щілини очей, піднімаючи руку до чола і враз безвільно її опускаючи; широкий розстебнутий комір відкривав частину порцелянової шиї, а очі, колись повні бездуму і тоскної порожнечі, набрали мрійливо-потойбічного, торкнутого зверхністю свого становища виразу, що готовий бризнути люттю, – але то лишилося з тих днів, він це розумів; навіть зачіска, зібрана до десятого поту не одним перукарем, говорила про її неспроможність боротися з усім світом – розсипалася десятками неслухняних кучерів по плечах. Нудьга, стиснута морозною до синяви зимою, змушувала її довго спати вдень, і вона блукала кімнатами з годину, безтямно беручи до рук то одну річ, то іншу, підступала до вікна, відтак по дві години, не зронивши слова, плюскалася у ванні, розчинивши двері, виходила і, не одягаючись, продовжувала блукати; ночами просиджувала біля телефону або телевізора. Це мало нагадувало мрію. Родик пробував поговорити з нею, та вона лишень огризалася, – так, мовляв, треба. Безглузді телефонні дзвінки до колишніх подруг навіювали на нього жах. Втома од життя, що пролітало повз нього, ламала кістки, розчавлювала груди. Ночами в нього боліли зуби – тупим, закрадливим болем. Коли в повітрі прокинулися перші голоси птахів, повіяло весною, вона примостилася біля нього, відкинувши кольоровий журнал: «Я хочу, перед тим як ми поїдемо… ми ж неодмінно поїдемо… ну… як тобі краще це сказати – подивитися на тих людей… розумієш… там мало що трапиться… от припустимо… заходить і знайомиться такий собі мен, папік, і говорить… чи знаю я такого-то…» – Родик знітився: «Ти знаєш, я не розуміюся на цих справах, але видається мені, хоч до Арктики доїдь, то навряд чи хто запитає про тих людей…» – Але він пригадав, що взяв у одного чоловіка, того, що стрижений, в окулярах, здається, ключа, – може, то і є нагода. Вперше за кілька тижнів попестивши її, він подався до схованки, зазирнути в брезентову торбу, – гроші й дорогоцінності на місці, мовби ніхто їх не торкався. «Ох ти, лампа Аладдіна», – подумав і всміхнувся. Нервово заходив по кімнаті; недбало, а більше чогось лякаючись, кинув, косуючи зором на оголені ноги: «Знаєш, давай таки виберемось на люди…» – зустрівся поглядом з її вишневими очима, побачив, як вони спалахнули зірками, провалюючись, тікаючи в ніч, заворушилися звірами, зачувши здобич. Йому потепліло, зробилося радісно. І вони провели весь вечір, довгу, натомлену втечею ніч за тихою розмовою, в передчутті маленького щастя, схлипуючи, як діти, оповідали нескінченні історії про людське щастя. Він, неспроможний відкинутися назад, бо так і не набув життєвого досвіду, а все прихоплював жадібно іскристу мрію; проте зберіг шляхетне ставлення до жінки, прищеплене матір'ю, і десь далеко-далеко в пам'яті його били дзвони на занедбаних, обшарпаних дзвіницях; інтуїція його десь підказувала, що це не може закінчитися добром. Єдиною втіхою серед острівців пекучого прозріння, віконцем у світ стали для Родика листи до незнайомки. І він ковтав дим, занурювався у списані каліграфічним почерком рядки, як у чарівний світ дитячої фантазії. Про що він міг розповісти гарній дівчині з вигаданим ім'ям, – дівчині, яка струменіла звіриною жагою до життя? Все лягало на листи. Родик і гадки не мав, та й не думав, чим це може скінчитися, – летів у широкий, безмежний простір. Пропала кудись дитяча злість, затамована на незнайомку. Спочатку силкувався поєднати дівчину і незнайомку в одне ціле. Але, окрім головного болю, мурашви безпорадних думок, нестерпної ядухи, – нічого з того не виходило. І вона не брала того близько до серця, траплялися дні, коли дівчина просто не звертала уваги. Мала здатність затирати минуле, чи воно вивітрювалося в неї з голови, не вихолонувши, перетопившись у думки. Чи вона робила вигляд, що того не існує? Іншому це надало б прозірливості, проте не Родикові. Вони завзято, кілька днів, ночей підряд планували, кому б нанести візит.