Олесь Ульяненко - Вогненне око

Він вигукував імена, сам дивуючись, звідки вони вилазять, мов ті почвари з прірви пам'яті; вона морщила лобика, затуляючи очі пухнастими віями, й недбало кидала слово. Вставала, розчепірювала пальці і перераховувала всі аргументи проти. І ось наступного дня, з легким запамороченням у голові, дбайливо, під жіночим оком одягнений, рубець до рубця, в чорний стильний костюм, довгополе пальто, при яскравій краватці, він мимоволі зачудувався собою в люстрі.

Місто відкрилося білими горбами; сніг прилипав до скла таксомотора, що ліниво тарабанив ожеледицею. Водій ремиґав жуйку. На розі, де очам відкрилася мокра пляма майдану перед Республіканським стадіоном, таксист натис на гальма. «Страйкують, тварюки. Перевішав би». – Сплюнув гумку. Родик нудно, поверх, глянув на сіру, одним шматком, масу людей з білими плакатами. Знову, наче навмисне, невидима міць, заповнивши кабіну важким духом, одвела кудись його погляд, рипнувши на шиї м'язами. Таксі забуксувало, харкаючи у снігу. Таксист сплюнув, на цей раз роздратований до злості. Припаркував авто до яскравих будиночків кав'ярень, що навпроти стадіону. Закурив. Людський вир заповнював завулки, перетинав шосе, притлумлено булькотів, знімаючи рвані простирадла пари на Червоноармійській. Чим більше спливало часу, тим більше таксист нервував, тримаючи на оці пасажира. Погляд його змучено шукав, на чому б зупинитися; розминаючи велетенські, мов у коваля, руки, він пробував завести розмову з Родиком: «Да, революціонерів у нас багато, а родіна одна – попробуй розділити…» – Родик одводив зір; йому нецікаво. Вони перекинулися кількома словами, заспокоїлися, неждано кожен сам для себе відкрив, що вони дивляться на жінок у кав'ярні, на їхні м'які котячі порухи, вуста, що тріпотять блідим усміхом… Вони шурхотіли сукнями, випинаючи стегна й сідниці, дрібочучи ніжками від столика до столика, серед яскравих вивісок і пишних східних декорацій проходили дикими кішками. Родик, дивлячись, відчув голод, звичайний фізичний голод. Голод дряпонув від шлунка до пахвини. Стримуючи нудоту, він прочинив двері, безпорадно розводячи руками, загубився всією істотою в жіночому царстві. Ніздрі вловили солодкий, нудотливий дух. Вирла натовпу отямили його на хвилину. Він покликав водія щось перекусити. Вони стояли майже пліч-о-пліч, наминаючи гарячі гот-доги, чвиркаючи соусом, дивилися бездумно, як топиться смалець у сріблястих тиглях, як ворушиться в розтопленій вогнем смолянистій масі акуратно посічене на дрібні шматочки м'ясо; тихенькі вигуки молодих офіціанток, що перекидалися поглядами з масними, роздобрілими добродіями, котрі зрідка сюди навідувалися, а тому плутали їхні імена, – переливалися разом, пробравшись тремом, з п'янкими бурштиновими напоями. І тихеньким лускотом, похитуючись, до нього підібралася порожнеча – невідомість уже не заворожувала його, поклавши тугу печать. Він, не озираючись, мов загнаний, віддався тому новому, що не вміщалося в його голові; нове розітнуло старе, вивільнивши далекі поклики пам'яті. Ці неозорі рівнини, підсвічені місяцем, простерті білими пісками безкрайньої втоми пошуку; далекі загиблі моря, звідки випаленим вічністю димом піднімалося майбутнє на каламуті хвиль його уяви. Але він не тямив назви, не знав, як дати раду тому, що ще має, – він обов'язково розповість дівчині про матіоловий вечір, а тоді – про високий, прогрітий смолою соснових дощок полудень, коли, наповнюючи спокій і тишу запахами небачених тварин, до їхнього містечка в'їхав мандрівний цирк. Як круторогі корови, оддуваючи боки, сходячи молочною парою, задирали до низького неба білясті лоби, скинувши вічно сумні очі, заліплені мушвою. Вони мукали так сумно, мов вибачаючись, слинячи терпужком язика руки дітворі, що висипала на дорогу. І він досі, принаймні зараз, пам'ятає той дотик, той запах. І про першу жінку, в яку закохався, – він угледів її в широке запітніле вікно містечкової лазні; він розгледів її серед десятка намилених жіночих тіл. Це коли відійшов од грудей перший звіриний біль, що поклав першу зморшку, луснув у білку ока червоним капіляром. То була вчителька співів. Солом'яну, трохи незібрану її зачіску, тонкий стан і повні, мов литі, ноги він міцно тримав у пам'яті – зараз навіть, пережовуючи гот-дог, заплутавшись у чужих іменах, він вловлював лишень запахи дитинства, ячання припеченої незрілістю юності відступало під невидимим крилом. У цьому нема нічого лячного. Він розповість їй про це. Навіть про велетенських слонів, – сині від ставкової багнюки, вони похитувалися в молочному полудні. Родик скидав оком: смалець бризкав на одяг дівчат-куховарок. Повні, заголені до ліктів розчервонілі руки, роквітчані брунатними плямами ластовиння, спіднички куці, округлі, засмаглі з літа литки подразнювали його голод. Очі обволікало сизим, і він відчув, як тремтить на грудях амулет, а натовп одним цілим, одним рукавом, однією кишкою стиснувся, підступив до кав'ярень, заполонивши шосе, відтиснувши промерзлих хлопчаків із «Беркута». Круглі, чорні від морозу й голоду дірки ротів, посірілі обличчя загрозливо ворушилися. Снігова кушпелінь січеться сонцем. Пастельні тони кладе голубе небо, прорвавшись крізь свинець дрімаючої негоди, на дахи, на широкі вилиці вулиць. День продовжує свій поступ вітринами, неначе іграшковими маркетами, смітниками, трупарнями, лікарнями, в'язницями, школами. Люди вже вишеренговуються. Крижаний удар вітру прориває рекламу. Блондинка говорить про сім'ю і статок, про Канарські острови, про теплі країни. Обірвані краї тріщать на протязі. Водій зайшовся безтурботним реготом: «Подивіться, пане, якщо їх нагодувати, то ці, як молитву на сон, будуть повторювати: дай, Боже, пам'яті, щоб нічого не помнити. Хто тут? Наш брат робітник? Хе-хе-хе – ні! Це суходрочна інтелігенція, професорішки, вчителішки, лікарішки. Це ті, котрі видавлювали з нас останні крихти людського. Це покидь, за якими плаче суха осика…» Родик нервово переступав з ноги на ногу. Його не дивувала обізнаність водія. Спробував заговорити з жінкою, що розносила на тацях напої. Та усміхнулась, тріпнула рудою зачіскою і лишила адресу. Водій із розумінням підморгнув. Родик зустрівся поглядом, злякано відсахнувся – чорні розірвані ями блідого видовженого обличчя, обтиснутого мереживними кучерями. Таксист протяжно, вимовляючи кожне слово, мовив: «Поїхали, нас чекають. Мене чекає багато справ. Поїдемо навпрошки. Зараз міліція зайнята зовсім іншим». – Юрма зліпилася, вуркотіла чим далі, тим загрозливіше.