Олесь Ульяненко - Вогненне око

І він забуває про безіменну пані, лишень помста, підігріта вином, розповзається теплим клубком на грудях. Проти очей – золота свічка Андріївської церкви. Родик, сапаючи, кисло розтягує губи. Перед ним уже обличчя дівчини з оксамитовими очима. Позаду ніч. Йому ввижається, ні, він просто бачить став, літо, гума рипить у розігрітому повітрі, а надвечір тіла пахнуть мулом, комарі сірими грибами висять у червоній заграві заходу; і у мрії він притулився до слизького стовбура осики, притискає дівчину, – злякані криком сойки, вони храпасто втягують ніздрями. Оце як зараз, смакуючи запашний тютюновий дим, запах його розвіяний рукавами вулиць, завулками, розтягнутий майданами, туго встояний перед вітринами французьких парфумерних відділів; він повагом проходить кілька кварталів. Так роблять люди ситі, задоволені життям. Він цього ще не знає. І повертається назад, – Лящ, обтертий, вимитий чиїмись дбайливими руками, трохи прохмелений, починає накачуватися знову, базікати далі до посоловілих своїх колег, котрі не дивляться, не слухають, туманом повнять очі і пасуть хтозна-нащо за жіноцтвом. З'ява Родика викликає у Ляща крик щасливого павіана: «О, старий! Ти не зважай, не зважай. Тут ніколи не було культури. Взагалі на цій землі… Так. Культура – це не акуратно складати в пірамідку черепи своїх ворогів. А тут тим тільки й займалися. Азія. Нам говорять – побільше здорової злості. Це говорять християни. Це говорять уже буддисти. Колись, ще на початку, коли крокодиляча пітьма не проковтнула це місто, я говорив, що погано, якщо про Бога починають говорити в тавернах… Усі вони шолудиві конформісти, типові зрадники власної прямої кишки, хочуть переконати себе: як вони живуть, то справді й світ такий. Глянь на Любомира, – прізвище-то, прізвище… не те що моє – Лящ. До речі, до п'ятниці у тебе, старий, не знайдеться десятки? Дякую заздалегідь». – Лящ перевернувся повною діжею на лівий бік, простягнув лапище. Родик попорпався в кишенях і подав двадцять доларів. Лящ причмокнув, заговорив, пережовуючи слова: «Я тобі багато чого розповім про них, про себе, ти тільки тримайся осторонь усіх».

«Папір не має сорому, але недарма ж кажуть: папір – на те він папір…» – «Мені байдуже…» – Але Лящ загадково мурчить під ніс. З погано освітленого кутка вислизає тінь, за хвилину перетворюючись на жіночу постать. Постать зупиняється біля Родика, що намурченими від диму очима шукає Лілу. Постать, що перетворилася на пані, підходить до нього, проте важко визначити її вік, а самого обличчя не розгледіти. Вона, зупинившись, так просто кидає: «Ти схожий на янгола. Падшого янгола… Я сама не віруюча, але образ, образ до трагізму романтичний, напрошується сам по собі…» – Пані ляскає пальцями, екстатично закочує очі. Вона говорить про Фройда, про його непризнания в цій країні, де все просмерділося дешевою містикою, збочене чоловічою експансією. Лящ підхихикує, тупцює лошачком, перебирає ногами, одним закислим оком підморгує Родикові і, коли пані йде, розроджується новою тирадою: «Хляки. Убогість. Вона думає, коли натщесерце наїлася пиріжечків дядька Сема, то мислити почала інакше. Ех, лайно і так смердить цією земелькою, де чоловік вправду був-таки за сімейного бичка. Це ваше засране хвалене козацтво…» – Тут дві пари дужих рук підхоплюють Ляща разом зі стільцем, і він вилітає, блиснувши масним задом штанів. Родика нудить, голова розколюється, він ніяк не може знайти Лілу. І Любомир щез. Родик захлинається серед яскравих ікебан, тютюнового диму, жаского перегару, перемішаного з дешевими жіночими парфумами. Він блює на столик; йому хочеться розповісти хоч частку зі свого пережитого – ознака близької катастрофи. Проте ні Ляща, ні когось із знайомих не видно. Чоловік в окулярах, оправлених у важкий ріг, скляно дивиться на білі двері. Родик зводиться, розпихаючи дітей, жбурляючи стільці, кричить: «Я задихаюся! Задихаюся!» – Гамір не вщухає. Чоловік зупиняється перед Родиком: «Що? Гидко? Мені теж… Ходім звідси…» – «Ліла…» – «Для чого вона тобі… Ти що, сліпий?..» – Родик недоумкувато дивиться на нього; той кривиться: «Як кажуть, що Христос був Боголюдиною, то навряд чи я вірю тому. Од початку він був ізгоєм… І ти ізгой. І доки ти ізгой, то Велике Провидіння береже тебе. В тому твоя сила. Тікай звідси, з цього кошарища; облиш тут свою пасію. А сам – геть із цього кошарища, що самочинно назвало себе елітою, табун засранців. Хо! Чого вони й не люблять Ляща! За що їм любити подібних до себе…» – Двері риплять, прочиняються протягом; важко зупиняються, розгойдуючись на завісах, – Ліла лежить на брунатній, обтягнутій оксамитом тахті; мов кров, червона сукня закинута до грудей і вивільнює молочне тіло, а голова лежить безвільно, розкидавши на плечі крила вишневого волосся, підсвіченого нічною лампою; тіло легко тіпається в істериці, ліва нога зігнута в коліні, на правій лежить вощана, широка, з куцими пальцями, рука Любомира. Двері, ковтнувши сизого диму, зачинилися…