Олесь Ульяненко - Вогненне око

Він стояв лицем до стіни, вивчаючи, мов карту, шпарини, тремтячими пальцями стиснувши пакуночок із кукурудзою; зморшкувата шкіра на запалих щоках натягується, а нижня посиніла губа тремтить, очі, з розірваними часом капілярами, виточують дві сльози. Йому невтямки: хто, невидимий, явив печаль перед його зором. І він уже спокійніше подумує, як зустріти срібну старість, зазираючи в минуле, де золото його юності, розвіяне сірими попелищами, з блукаючими сірими привидами неприкаяних. Туди, холодом у чоло, дме вітер Провидіння. Засліплений яскравим спалахом, думав: чоловік, мандруючи, вирушає в минуле. Безпам'ятство того дня повернулося до нього посередині літ. І ніч виривається з-під коліс осоловілого ранку, – Ліла спить, зібгавшись на задньому сидінні, налякана до тваринячого. Перед дорогою вона розтрощувала на порох китайські вази, вибивала шибки в їхньому помешканні. Він відважив їй ляпаса. І, захлинаючись, вона оповідала з лускучою люттю про Гільмедова: так, їй було тринадцять років, коли він узяв її просто в туалеті; притиснув і взяв на унітазі. їй це навіть сподобалося. Він що, думає після цього, ніби вона любитиме мужиків, особливо його, Родика? Ха! Гільмедов подарував її своїм братам, а ще вона спала з його сестрою, з цією маленькою сучкою, котра й спровадила її у підпільний бордель. Цього досить? Скотина! Ти нічого не бачиш; тобі застелило очі; ти ніколи нікого не любив, окрім неіснуючих своїх мук… Так, їй мало одного мужчини. Ха! А він і не мужчина… Холодна криця ножа летить над Родиковим вухом. Коли тчеться олив'яний ранок, вони сидять по кутках, серед битої китайської порцеляни. Небо пекучим червоним мороком займалося в степу, їй подобається таке життя? Ліла схлипує. Вона нічого не пам'ятає; вона не хоче нічого пам'ятати… Ліла ламається в істериці, жбурляє на підлогу одяг, дзеркала… Ось, я б'ю, щоб нікому не було щастя! Нікому – ні тобі, ні тим сукам! Ти везучий, знаю, ти того не знаєш, ти викрутишся в будьяких обставинах, але Бог над усім стоїть… Так, так, так… вона повернеться до матері, вона піде в секту, там добре, там дуже добре… Ліла дрімає у бузковому світанні. Вона сидить гола, в одних чорних трусиках. Це найшло на неї, коли… Родик безвільно встромив обличчя в долоні; він шепоче, наче хоче спекатися болю, що роз'їдає потилицю: «Нам би тільки дочекатися літа…» – з кручі, підсвіченої сонцем, бачить широкі зелені долини, перетяті річками, залиті золотом кульбаб, снують небесну павутину птахи, і ліси зеленими серпами підтинають горизонт, – Ліла, розгрібаючи, шматує шовк шкіри, і черепки під її руками перевертаються, мов живі істоти, оливно блищать проти вибитих вікон; вона підповзає до нього, навіжено закусивши губи, постогнуючи побитим цуценям, каже у напівдрімоті тихого божевілля «так», стає на коліна, розстібаючи на його штанях ґудзики. Перший промінь пробивається крізь щербатий отвір у замерзлій шибці. Вологі од крові долоні лягають на груди. Родик пручається, але пекуча хвиля хіті, солодкий дух крові і жіночого, перемішаного з чоловічим, поту, витравленого за добу сімені, солодкого коньячного перегару, – б'є його, струшує його вихором неминучості, притягує, безвільно кинувши на підлогу, на запопадливо розкидану шовкову ковдру; голову розбивають невидимі удари, спалахами проходять, мигочуть тіні, мовби хто розідрав завісу ранку – чорна яма; заливаються червоним очі; давить груди – чорним крилом скинувся березень, косо січуть дощі, плутаючись у стовпах пари, що здіймається над коричневою ріллею, і грибоподібні привиди висять, а круторогі корови йдуть повагом вулицями, попід яблунями, зачіпаючи рогами саме небо; Ліла судомиться, заляпана брудом і кров'ю; він хоче вирватися, роззявляє безгучно рота; б'ють дзвони, налазячи один на одного, пугукають у рідних гаях пугачі, – вони повзають на підлозі, наче втікаючи; Родик затуляє ліктем обличчя, під ним, обпікаючи подихом пахвину, шматком м'яса стискається Ліла, але він у наготі бачить незнайомку – крик з горлянки виривається водночас в обох. «Падло…» – говорить вона, відповзаючи до канапи, й одразу ж засинає.

Передрання. Сухість у голові і в грудях; вона спить і не спить, йому далеко до неї, йому нема діла до неї. Сон ударив у тім'я. Хлюпнули двері, половину вікна перерізало крило птаха, біле пір'я ворушив вітер. Птах піднімався, ховаючи лускаті лапи, тінь тисячами йому подібних промайнула скалками скла. У двері ввійшла жінка. Вона стояла лівим боком, – видно її стегна, частину грудей і обличчя. Руде волосся спадало на плечі, до неймовірного худі. Вся вона була мов зліплена з чогось нетривкого. Пройти крізь неї було єдине бажання. Родик побачив, як вона ступила, схилилася над Лілою, повернула лице своє до нього і мовила, ледь розтуляючи безкровні уста: «У дітей усмішка Божа? Чи не так?» – Родику застрягло в горлянці, він спробував зірватися на рівні, але напоровся на погляд Ліли: холодний, спустошений, мов день після грози; вона сиділа і дивилася на двері, потім недбало, захриплим від курива голосом сказала: «Чуєш, хтось стукає… Мені страшно…» – «Ти нічого не бачила?..» – «Тільки-но прокинулася… Хто то може бути?..» – Очі ожили з ляком; вона кинулась на кухню, принесла сокиру для м'яса. «Викинь», – тільки й спромігся сказати Родик. Під важкими кроками залущало скло. Шмулєвич повагом пройшовся кімнатами, насвистуючи Верді, тоді повернувся до спальні й сів у кутку у крісло; закурив цигарку і довго мовчав, спльовуючи на підлогу. Нарешті, пожовуючи тишу, він заговорив тихим і протяжним голосом: «Ти так, суко, нічого й не зрозуміла?..» Цей чоловік мав останній шанс утриматися на цій поверхні, що зветься життям. «Останній шанс у вас лишився, – це він уже звертався до Родика, – знаєш, чому вона лютує? Вчора, коли та скотина трахала її, вона розпатякала все… Про лантух із грошима і ще багато чого такого про тебе, а ти, дурень дурнем, так нічого й не навчився. Збирайся в дорогу, бо сюди на всіх парах летить купа збоченців у міліцейській формі. Тьху, останнім часом все до гидкого нагадує театр. Ні тобі тієї солодкої дрімоти початку, ні справжньої любові, – лягла, зрадила, вбила. Це смішно, дико смішно… До речі – вони близько, я не жартую. Там, сучко, твій коханий, любий Гільмедов. Зрада, скрізь зрада, протхнуло дешевизною… Люди бовтаються, як купа лайнопереробних автоматів. Да-а-а, ні плюса, ні мінуса». – Погляд його оголюється. Він кисло мружиться, бо побачив пагорб, дім на ньому, розкинуте синє небо, свічки темних кипарисів; легко видихнув повітря: «Давай, синку, забирай торбу і свою пасію і дуй через поле, навпрошки, а я їх трошки затримаю, поговоримо про велике і прекрасне… Да-а-а, це не жарти… А ще б порадив – краще одну торбу, а цю…» – Шмулєвич, відкинувшись на спину, уткнувши гачкуватого носа в підлогу, чітко висвистував чергову арію з Верді, а в перервах бубнячи: «Покручі ці макаронники, а яку музику пишуть. Да, це не гопак. Зовсім не гопак». Від нього густо тхнуло шоколадом, печивом, що його готувала Санька, незмінна волога розходилась тонким серпанком. Жовте обличчя, вибалушені до неправдоподібного очі говорили, що він стомився. Смертельна туга і втома зелено осіли в куточках вуст. Родик і Ліла безлико, двома листками тріпотіли проти цього жилавого чоловіка, сповненого наснаги боротися, відвойовувати кожен клапоть землі, кожен камінь, покинути і йти далі крізь століття. За нікчемністю сліпої молодості вони не бачили, як кінець увійшов, розправивши крила. Ніч згортається згустком під дахом. Срібні нитки світання тріщать у мозку. Шмулєвич дивиться на засніжену рівнину де вирізняються дві крихітні постаті. Він думає про таємницю людського життя, про незмірну його самотність. Холодний вітер гортає розкидані книги, і Шмулєвич чує, як болять груди, наче чужі, а погляд падає каменем у простір, туди, де зникають без надії дві постаті. І він на незрозумілій мові читає молитви, а потім шепоче: «Це ще не кінець… Це не кінець… Сумно, але справедливість часто перемагає нечистими руками…» – Він чує галас, важкі кроки спішно тупочуть по черепках; хтось заплутався в подертій завісі, лається.