Олесь Ульяненко - Вогненне око

Шмулєвич не підводиться, а дивиться у голубе небо, на жовтий пагорб із двоповерховим домом, слухає шелестіння кипарисів, розпачливий писк жайворонка. Яскравий вибух розриває йому груди, кров червоною квіткою здіймається догори, вітер кидає пасмо волосся на очі. Далеко в снігах губляться двоє людей. Голосно гримить птахами світання. Гайвороння мете сніг крильми. Справедливість важко опустилася на груди. Троє чоловіків, один з димуючим дулом вінчестера, схилилися над кріслом. Гільмедов, розтягуючи усмішку, обтираючи обшлаг шкіряної куртки, каже до високого русявого чоловіка із заплетеною косою: «Давно я хотів прибити цю скотинюку… Хоч не тих взяли, так цього. Так що, Гіменейчику, передай шефові, що все о'кей. Халасо. Осень халасо…» – Він знову сміється. Той, кого назвали Гіменеєм, підступає до вікна: «Треба тих ловити, а то нам каюк. Ти віриш у справедливість того, що ми робимо?..» – «Слухай, це тобі, хахлу, треба думати, а я – татарин. У мене одна справедливість – вижити серед цієї…» – Гільмедов не знаходить слів, регоче і спрямовує дуло великокаліберного вінчестера на Гіменея.

Три дні підряд він не спить. Прокидається о першій годині ночі і дивиться на голі стіни. Годинник голосно цокає на стіні. Він думає про Шмулєвича, про дім у снігах. Дім, що врізався в пам'ять, так і лишився, – той, що в снігах. Ліла спить. Спить вона завжди гола, на животі, підсинена ліхтарем, що мацає її голу спину крізь вікно жмутом мертвого проміння. Іноді Родику здається, що вона не дихає. Він схиляється над нею і ловить зовсім дитяче дихання. Дні їхні, останні зимові, припахлі весною, минають серед стін убогої кімнати, перебиті короткими розмовами. Запитавши, як його здоров'я, вона сідає в кутку, подалі од вікна; закутавшись у строкатий плед, перечитує з кінця книгу, що її приніс Лящ. Ляща він здибав біля Бессарабського ринку – той тягав з розкиднів до своїх безрозмірних кишень помаранчі й банани. Коли він прийшов, зраділий, почав оповідати, захлинаючись од захвату, кого бачив, Ліла зустріла його холодним поглядом. Помовчавши, ковзнувши зором по сторінках часопису, відклала: «Чому ти радієш? Лящ нас продасть… Мені снилася мати, а мати ніколи мені до добра не сниться…» – Родик нерозуміюче здвигнув плечима. Взагалі – Ліла останнім часом справляла враження, мовби вона почала жити спочатку. Вона забувала, як називається та чи інша найпростіша річ. Довго стояла і думала; дівчина з тієї пори не сміялася. Він підходив до неї вночі, – дівчина мовчки відкидала ковдру і розставляла ноги. Він нервував, а під ранок він плакав. Плакав він, сам не знаючи чого. Ліла умисне голосно молилася у своєму кутку, а він, отупіло дивлячись, як щезає під лютим морозом зима, вигадував дивні картини, щоб відтіснити дійсність. А як небо просвітліло, Ліла несподівано сказала: «Обридло боятися, ходімо відшукаємо Шмулєвича, нехай робить паспорти… Треба, поки не пізно, тікати звідси… Ну, не чумкайся… Дурнику, покладись на мене…» Щось перемінилося з тієї пори в їхніх стосунках. Що більше вона наближалася до нього, то далі одходив у свій світ печалі, журби і мрії. Надумане він пробував записати або малював на широкому ватмані. Ліла повеселішала. По тижню вона зібралася на вулицю, сказала: «Скоро прийду…» Родик пусто глянув на неї, відкинув аркуш: «Може, я з тобою?» – «Не треба, я швидко, потелефоную подрузі…» День перевалювався хмарами через чорні дахи. Вітер скрипів воротами, металевими брамами, брязкав кватирками. З дахів дзюрчала вода. Чотирнадцятого лютого, – так він запам'ятав той день. Вона прийшла досить швидко з пакунками яскравих суконь. Це були літні сукні, розквітчані дикими невідомими птахами. Ліла голосно сміється, розкидаючи коробки з цукерками. Вона бачить уже сріблястого літака, що западає на крило і несе їх далеко звідси, – лягає і простягає до нього руки, зовсім по-дитячому. Літак летить на сонце. Ти дивився коли-небудь на сонце? Ми будемо на нього дивитися ввесь рік, десь далеко, подалі від цих скрипучих льодів. Родик борсається серед мрій. Дійсність гепає зношеними чобітьми Ляща. Він увалюється до кімнати. Ліла, зойкнувши, зривається на рівні, затуляє наготу. Лящ, придурюючись, закривається порепаною долонею. Печаль вибухає, розлітається крижинами за вікнами. Лящ сідає на стільця, викладає крадені помаранчі, бурштинові банани. Ліла сміється, Лящ підгигикує, сміх його схожий на рохкання.

Голос його гуготить, виляском іде кімнатою. Йому виставляють пляшку перцівки. Лящ вливає в себе кілька чарок. Витирає губи, роздирає зубами шкірку помаранчі: «Пригощайтесь». Ліла скидає брову. Цього Родик у неї не помічав. Вона говорить: «Збігай до магазину – у нас гості ж…» За вікнами збирається докупи гайвороння. На вулиці мжичка. Сонце, пробиваючи громаддя домів, кладе велетенську тінь на вулиці. Він прямує тією тінню. Перед зором тисячі, десятки тисяч голів. Бессарабський ринок з розвішеними червоно-жовтими, ще гарячими тушами тварин. Гори тугих яблук, що хрумтять на зубах у циганської дітвори. Рожевопикі мужики в забрьоханих халатах місять багно чобітьми, перетягують і складають туші корів. Сонце ріже крізь скло купола. Ніздрі роздуває од вологи, мерзлого м'яса, випару тисячі людських ротів. Родик вибирає яблука, складає до плетеного кошика. Яблука риплять під міцними пальцями. За годину мороз знову посіється низом. Він вийде, заблукавши, в інший бік, на голу пляму майдану, що завше безлюдний. Він чує липку слину, що підступає до горла. Тінь, кинута сонцем, захолодає, зупиняється, і він бачить, як, розвіваючи червоною сукнею, неймовірно широкими кроками біжить Ліла. Навперейми, вибивши ногою скло вітрини, виставляючи дуло вінчестера, падає і піднімається Гільмедов. У голові складається в одне ціле – протяжний голос Паваротті і мертвий бродяга-гомосексуаліст. Це відходить. Нуждота дере горлянку. Тіні зближуються. З кутка, під зеленою брамою, запхнувши кисть до рота, обгризаючи пальці, впав на коліна Лящ і верещить: «Тікай! Тікай! Тікай! Я не винуватий… Я нічого не знав…» – Яскравий жовтий пломінь заповнює майдан, тріск рве шовк безлюддя. Перший глухо, другий щезає, ковтнувши наступний третій. Вона відривається од землі, ляльково схрестивши руки, випростується в леті, розкинувши багаттям зачіску, перевертається на спину і йде юзом, розбризкуючи багнюку; два наступні постріли прибивають, підкинувши до землі. Клапті сукні розвішуються ганчір'ям на лавах. Лящ витирає брунатне місиво з обличчя. Гільмедов, закидаючи голову, похитуючись на напівзігнутих колінах, весь у сизому диму, пускаючи дрібну нитку слини, регоче, тицяючи в рештки тіла дулом гвинтівки. Чоловік із косою злякано ворушить ротом. Рев Ляща переростає в зубовний скрегіт, – перевалюючись, як качка, з боку на бік, він біжить, виставивши різницького тесака. Гіменей хоче зрушити з місця, але невловна тінь валить його на рудий від крові сніг. Лящ підбігає, навідліг б'є. Розрубаною навпіл лялькою, рвучи скрюченими пальцями теплі тельбухи, Гільмедов пробігає кілька кроків, зламується, падає на розбиту вітрину, наштрикнувшись лівим боком. Сонце просвічує крізь хмари. Сипле дрібний, більше схожий на сніг, дощ. Лящ відкладає тесак. Дивиться на руки. Задкує, а тоді тікає до під'їзду. Ліла лежить, чорна шапка волосся на снігу. Голосить мати, висунувшись із магазину, де розбита вітрина. Збивається натовп. Трамваї стають один в один. Родик поминає їх, занурюючись в якусь глейку масу, йде повз шеренги людей з перекошеними обличчями, погляди яких спрямовані у невідомість кривавого дійства; він тільки на хвилину зупиняється, глянувши через плече, знову прямує далі, тримаючи двома пальцями кошичок, і яблука, глухо репаючи, котяться до низу Басейної. Він забувається, по-звірячому відраховує кроки, волога під'їзду причакловує його. В кімнаті сонце. Світло кидає полиски на кольорові глянсовані сторінки журналів, газ суконь іскриться, живо розкинувшись на стільцях, на її ліжку. Але це ні про що не говорить. Він сідає там, де вона любила проводити час. Білі султани хмар пливуть у шибці, гілки б'ють кригу, чорне гайвороння розсідається на гіллі, звісивши мокрі від мжички крила. Родик чує солодкий віддих, ще не дух, від її ліжка. Очі холонуть, погляд видовжується, неспроможний нічого зрозуміти, пальці перебирають речі, холонуть пучки, в кімнаті розлазиться темрява. Сіро. Він так і сидить серед кімнати, руки опущені, голова здійнята догори, до віконного розхрестя. Він навіть не може пригадати. Щось намагається вичавити із себе, але несподівано тверезо визнає за краще піти. Він дістається комірчини. Квадрат вікна кидає у вічі чорне гирловиння річки, розірване на згинах і поворотах дрібними пристанями, поселеннями, над пласкими дашками яких лягає дим із труб; ножами розтинають криголами, підминаючи кригу. Він бере торбу та кілька її защібок для волосся, – вулиці, ослизлі від мряки, розступаються, бухаючи парою каналізації, а нічні хмари котять над головою, постогнуючи вітром в антенах і дротах. Десь до півночі на перехресті вулиць він почув голоси. Йшов дощ. Він підняв голову і здивувався, наче вперше бачив воду з неба. Він стояв годину, ловлячи пересудомленим ротом блискітки води, важко, мов отруєний, дихаючи, весь натягнутий, неспроможний ухопити весь світ, що ударами його серця то відкочувався, то йшов на нього. І він безсловесною лялькою вибирається на східці Андріївської церкви і гамселить кулаками в зачинені двері; дзбаном відкочується луна у порожнечі музею. Він обтирає обличчя, заюшуючи його кров'ю, регоче, сходить униз. Жовті, теплі вікна кварталів скидаються на привидів, чаклуючи на березень.