Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– А ви з Кєшою?

– Бачить Бог, що ми до цього діла не мали ніякого. Кєша-то її і вивів, коли ці паскуди поснули. Він просив, щоб не заклала. Потім повернувся і напустився на мене: давай линяти. Я загнав собі порядний дозняк. Спробував встати, мене як косою. Так воно по новому колу пішло. Очухалися в обід. Сонце, вітер, на душі мліє тривога, наркота навіть не бере. Батрак понавитягував з підвалу вина, і ми прогужували до ночі. Він зробився милим, розповідав смішні історії, і все потроху начебто вирівнялося. Дивлюся, а Кєші-то нема.

– Куди ж подівся Кєша? Щось не ліпиться, Стасік: то він у тебе прямо гуманіст, ледь не підар, а тут дивись – подався з Людкою.

– А як ти здогадався, капітан? – Стасік причмокнув. – Ось тобі й глибинні загадки людської психіки. Так-от, того дня його нічого не брало: ані наркота, ані випивка. Чудовий день. Ми ганяли степом без будь-якої причини, бикували, одним словом. Батрак гнав лободєнь з приводу того, що ми напівбоги, напівлюди. Вічно у нього плуталося; я навіть запитав: так хто ти, Едя, бог чи напів. А він горланив до білої піни, що ми не належимо до цього світу. Здорово він зарулював. І тут ми підкотили до Білявського, його магазину від Полтавського заводу під якимось там, у хєра, номером. До цього я того жида і в очі не бачив. Батрак зайшов у лавку. Глянув на вітрину. Пішов мовчки назад, взяв помпівку, повернувся і наставив на жида. Кричить, щоб той вимкнув сигналізацію. Білявський вимкнув. Батрак почав гамселити Білявського прикладом, заставив годинники, ланцюжки, медальйони, кульчики, персні, брюлики – всю рижуху скласти до торби. Що Білявський і виконав. На прощання Батрак бабахнув у нього, але не вбив, а тільки поранив. Кишки у нещасного лізуть, лопаються, а він проповз аж до виходу. Ну, я, чесно кажучи, зблювнув. Страшно зробилося. А Батрак тицяє мені дробовика: «Давай, кінчай його!» Я хльоснув із пляшки і смальнув у голову цьому клятущому жидярі так, що голова обчистилася, як помаранча. Мізки чисті, незаймані, тільки підтікають кров’ю. Ми від’їхали і перезарядили наші шланги ширкою. Це був китайський опіум, який треба випарювати на золотині. Не пам’ятаю як, але підкотили до ощадкаси. Нас трусило і кумарило, хоча ми тільки-но перезарядилися. Батрак матюкався, шукаючи слоїка, але так і не знайшов. Тоді він витягнув з бардачка пластикову баночку з угорським ноксироном, висипав на долоню і все проковтнув. Я промовчав. Підкотили до ощадкаси. Не інакше – у цього придурка визрів план, і він зупинив машину. Сидів, хилитаючи чумною головою. Але дивно те, якщо цей план існував, він з шаленою швидкістю почав реалізовуватися. Я так думаю принаймні. Скільки там тієї халабуди. Ну-от, я з обріза, а він з помпівки валили по халупі. Всі полягали. Троє, по-моєму, там було. Гроші, як на тарілочці, – всі у торбах. Фарт йому йшов, але, правда, в ідіотів розцінки різні. Ну, а тоді ми вже вирулили до циган. Спека така була, наркоти ніякої, а барбітуру Батрак зжер, сучара.

– Тоді де дівка? На який фіг вона Батраку, не думаєш, що не стикується? Барон каже, що Кєша з вами був, – я підкурив і простягнув йому сигарету.

– Кєші точно з нами не було. Це барон збрехав. Ми не під таким кайфом були, щоб глюки ловити. Ти правий: хіба скажеш, що у йобнутого в голові. Трахав він ту циганку немилосердно. Спочатку вона і сама не проти була. Потім передав мені, а так як там уже нічого не лишилося, то я ґречно відмовився…

– Мій ти цнотливий. Зачтьоца, – не без дози сумніву сказав я.

– Аж ніяк, капітан. Я-то її і кінчав. У голову. Вкинули ми її в силосну яму, не доїжджаючи Берегової чи що… А ні, станції… Ні, Берегової. Та яка там різниця. З гуманізму я її прикінчив, бо навряд чи дожила б до ранку. Батрак після кожної палки ламав їй щось або різав…

Мене не нудило і не бридило, просто схолоднів, крижаним зробився мозок, відчувалося, як він торкається стінок черепа.

– А Джулай?

– До Люди і Кєші. А я хочу спати. Дай, капітан, ще пару коліс. Я заробив сьогодні, правда ж, капітан… Дайте мені спокій. – Його розморило, а очі почали закочуватись, і він заворушив у роті білим язиком, показуючи чисті, швидше вставні, порцелянові зуби.

– Заберіть, – сказав я, потім зловив себе на тому, що хочеться щось додати, але нічого не знайшлося, бо черепушка моя була переповнена. На Люду в нас не вистачало часу. Джулаєм займався особисто Рибчик, але я встиг накатати рапорт і звіт, за що отримав у голову. Копію на Стаса Новохатського я передав відразу. Коломієць читав уважно. Кілька разів хмикнув, мені здалося, весело.