Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Ти подиви, яке падло! У нас під боком. Да-а-м. Не в діда. Ну що ж, давайте не затримуйтеся. Батрака на розшук. А з Рибкою я сам поговорю, – він встав, великий, з сильними плечима, красивий чоловік. – Через годину нагрянуть полтавські сискарі. Вони навіть снайперів притягнуть. Не вартий цей козел такого. По мені – нехай би гуляв, один чорт нарветься. Да, Джулай не був таким паскудою. Царство йому Небесне. Да-м-м… Красивий, багатий. Шара. Життя не може бути шарою, да, Гриша?

– Не знаю, Прокопович. Я таким життям ніколи не жив, – кволо відповів я, і мені дійсно було байдуже, наче я велика жирна пляма на стіні.

– Хто у Хвощівці?

– Титар. Вибачайте, Титаренко, – я пошукав сигарети, але нічого не знайшов.

– Та нічого. Іди, Гриша, відпочивай, – буркнув полковник і знову заходився читати.

У коридорі мене знудило. Я сказав черговому, що вийду на годину, нехай передасть, щоб Титар мене знайшов, я буду вдома, і вийшов. Погляд ковзнув по червоній недобудованій стіні. Мене тільки від однієї думки нудило, що на місці Батрака чи іншого часто опиняються наші, і від самого слова «наші» наче хто загнав цвях у голову, ні, скалку, велетенську скалку. Вечір лежав тихий. Як і повинно бути на початку осені, хоча було ще літо, серпень, і ще навіть не підійшло до Першої Пречистої. Сонце повзло над дахами міста, біле, не виразніше за небо, з півночі тугими хвилями підходив вітер, пронизливий і холодний. Так, завалювало на осінь. Сьогодні лише одинадцяте. Скоро Маковія, баби труть мак у ступках, печуть коржі, і приємний запах солодощів і хліба перелітає з кварталу в квартал. Я вийшов у центр. Ворушилося гілля, в роті було гірко. Потупцювавшись на місці, я подався до будинку Джулая. Нарешті почалася злива. Я проскочив, став на ґанку. Дощ припустив сильніше. Тут я звернув увагу на водостічну трубу. Вода сходила не повністю, а ніби роздвоювалася. Я засунув руку в розтруб. Витягнув чорний кульок з-під дорогого одягу з коробкою патронів і жменею нерозпакованих годинників, видно, з крамнички Білявського. Я покрутив знахідку в руках. Аби був ідіотом, то закричав би, що до цієї справи причетний Джулай. Але він, повірте мені, не був придурком. Швидше всього, це підкинули неуміло, незграбно або, навпаки, розраховували, що нікому не збреде в голову так підкидати компромат. Хоча все це не мало аж ніякого значення. Але, швидше всього, ця весела компанійка була під кайфом. Я сів на ґанку, подивився на кульок і з дикою тугою подумав про Марго… Вітька Титаренко нічого нового не приніс. Звісно, всі ті німецькі хрести були присутніми, але абсолютно нічого не роз’яснювали, а, напевне, видавалися смішними, і це ставило плюс у темній біографії Батрака. Говорили про його неординарність чи що. Нічого особливого, сказав я, вони зараз усі на цьому з’їхали, але це не означає, що можна літати на машині й ковбасити даремно живих людей. Можете вважати, це його хобі: хрести, каски, «Майн Кампф» німецькою, нікому не зрозумілою мовою. Пацанство. Пацанство, що закінчилося калюжами крові. Життя не таке складне, як ми придумали, говорив я. Його можна розкласти на три частини і заспокоїтися. Але от прожити ці три частини до паскудного тяжко, і кожен намагається прожити по-своєму: хто з хрестами, хто з зірками, хто з рогами на голові. Нічого особливого, погодилися полтавські сискарі, проте справу і все інше, що притягнув з Хвощівки Титар, пришили ублюдочному Едіку. Але, продовжував я, це вже з області психіатрії. А тому, – я подивився на полтавських, – я б просто не хотів, щоб ці речі долучали до справи. Це до психіатрів, а мені б кортіло, щоб у їхніх мізках колупалися патологоанатоми, а не психічно неврівноважені люди в білих халатах. Солдатенко тут заявив, що краще в гівні буде колупатися, ніж у головах цих ідіотів. Відомо одне: і Джулай, і Ульяненко, і пацани, і Марго все ще лишаються під підозрою, хоча я впевнений, що їх можна підозрювати не менше, ніж у заколоті з метою отруєння цілої області. Полтавські подивилися на мене зі здивуванням, вишукуючи потаємний зміст, а він дійсно був.

– То це давня історія, – порушив я тишу. – Тут жив собі один рабин. Йому на той час виповнилося років з вісімдесят п’ять чи дев’яносто. Ходив з возиком, макулатуру збирав. Ще я навіть пацаном йому показував, де покришки лисі, де папір, ну, різне барахло. Захворів він. Лікаря нашого ледь до нього допустили. Старий упирався. Але громада, їх тут було не більше шести сімей, решту німці повистрілювали та в душогубках подушили, вирішила, що таки треба. Вмовили старого. Ну, лікар обстежив його. Нічого страшного, кажуть так. Якийсь нежить чи сиплість. Виписав ліки. По дві таблетки тричі на день. Але рабин запротестував. По дві таблетки кабала не дозволяє чи ще якась там їхня заборона. Два, виявляється, – роги чорта. Можна більше, а можна й менше, але тільки не по дві. Лікар заявляє, що багато не можна, щоб чого не трапилося. І поїхав. Переконав чи не переконав, невідомо. А упертий старий по три таблетки. Його вірні теж з ним. Ну, і все. Помер старий за три дні, та ще й другого вересня, як зараз пам’ятаю. Ще трьох з громади їхньої ледь відволали. Ото справи.