Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Нічого смішного не бачу, – сказав один, з тоненькими губами, скляним поглядом і геть голим черепом.

– Я теж, – підписався коротун, з пикою алкоголіка.

– Ви що маєте на увазі? – хитро запитав довготелесий.

– А те, що бздюха, – визвірився я. – Слухай, що ми говоримо, а не твої зайобані книжки.

Вони стояли, дивилися в землю, курили й усміхалися. Тоді, в ті дні, я ясно відчув, як мене щось веде, показує мені, й воно, дійсно, і зараз живе – це тепле і невидиме чудо.

Ангели, які зійшли зі сторінок книжок, випурхнули у життя демонами. З самого початку дороги, несучи в собі данину непоправного, я піднімав чашу, повну отрути, кохання, скорботи, і думав, що воно повинно померти, попріч моє бажання; у мені набухало залозами звірине відчуття загнаності, котре наприкінці перейшло в повну байдужість. Тому коли я зайшов до котеджу, то побачив там Батрака, з досить уміло розбитою головою і під прицілом гвинтівки Марго. Батрак зараз нагадував рухливу комаху з відірваними лапками, яка лежала на спині й шукала опертя. Обличчя, вирубане, бліде, з синіми ясними очима божевільного, що зараз були скоріше обережні, аніж злякані. Вся його атлетична статура зараз не більше і не менше, ніж добре зроблена кимось лялька, котрій хтось умудрився зламати пружину. Батрак никав попід стіною, щось белькотів, а напроти сиділа Марго, холодна, зібрана, як сама смерть або наче тиха потойбічна істота, вранішній янгол. Вона твердо тримала в руках чорну ворону гвинтівку, котру провезла в багажнику багато кілометрів, сама не знаючи для чого. Роздертий одяг, нецензурні слова, наставлена рушниця Марго, погрози примусили мене стукнути Батрака по голові. Едік витягнувся спочатку вгору, та швидко зів’яв, осів грузько на підлогу і від’їхав за долю секунди. Марго ще тримала його на прицілі, і тільки зараз я побачив, як тремтить її тіло, а обличчя непорушне, холодне і спокійне.

– Марго, – тихо покликав я її. Але вона продовжувала тримати Батрака на прицілі. Я повторив: – Марго, кинь пукавку. Вона стріляє.

– Не заважай, – спокійно, наче ріжучи петрушку, сказала Марго.

– Марго, поклади пукавку, – я підходив до неї повільно, крок за кроком, а вона почала тремтіти. Веселий деньок, пролетіло в голові, але пожартувати так і не виходило. Нарешті я підійшов до неї, мокрий від поту, і Марго впала мені на груди, рушниця голосно брязнула об підлогу прикладом, але вона продовжувала її тримати.

– Ну все, все, – я навіть не хотів нічого розпитувати, як Батрак знайшов нас, хто йому наплів про нас і так далі. Не час для цього. Людина дурить себе, потім розраховується за свою дурість, і в тій дурості завжди хтось крайній. Дурив і я себе, віддаляючи низку подій і те, що прийде, замружувався від життя, як від сонця. Таке кохання. Навряд чи це єднало нас із Марго в найжорстокіших ситуаціях. Пізніше, сидячи у світлому квадраті, курили, і вона несподівано заговорила:

– Тобі треба їхати.

Я мовчав, не дивився на неї, а уважно розглядав сосну, по якій гасала руда білка, з верткою мордочкою і чорними краплинками очей.

– От зараза, – сказав я.

Марго спробувала розсміятися. Я поцілував її у маківку.

– Я бачив японців. Наших японців. Вони там, внизу. Вони приїхали за нами чи за ним? – спитав я. Марго знала, що японцями у нас називають циган.

– Думаю, за Батраком.

– Діла…

Марго дістала другу сигарету, війнувши на мене чужим запахом.

– Ти мені розповіси хоч що-небудь? – спробував я заговорити у справі.

– Не зараз. Потім. Добре? – вона взяла мене за руку. Зовсім по-товариському.

– О’кей.

– Я просто… Я люблю тебе.

Мені нічого не лишилося, як дивитися за верткою білкою.

– Вона, напевне, жерти хоче, – сказав я.

– Ага.

– Я спущуся до японців і дізнаюся, що їм треба.

Марго промовчала.

Я встав і пішов глянути на Едіка. Той мирно лежав у кутку зі скрученими руками і ногами. З носа текли соплі, з рота летіла слина. Едік зробив калюжу під себе.

– Чудово.

Я повернувся і глянув на Марго.

– У нього ломки. Притому такі, що я зроду не бачив.

– Гм. Інакше я б його ніколи не подужала, – сказала Марго.

– Да-а. Хорошо. Якщо його шукають японці, то діла тухлі. А тебе?

Марго тільки повела плечем, продовжуючи дивитися поперед себе.

– Тоді я піду.

Марго вхопила мене за руку. Цей рух перелякав мене, відвертий і чесний, не треба слів. Марго вчепилася у мене так, як діти хапають гілку або що трапляється під руку, коли падають.

– Гаразд, Марго, гаразд. Ми не можемо сидіти.