Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Ага. Так я й повірив… Якого чорта лигаєтеся з безногими? – вставив Титар і був з цього задоволений.

– Він, той, покійний, Царство Небесне йому, хотів налагодити гадальний бізнес. Тільки і всього.

– Да, кончили вашого ротшільда, мать його туди. Не ви? – забризкав слиною Титар.

– Царство йому Небесне, – цигани хором перехрестилися.

– А далі що?

– Тоді оцей, – циган ткнув пальцем у півкілограмовій золотій каблучці у Стаса, – повернувся до машини, ага, тримаючи в одній руці обріз, а в іншій – повну жменю золотих годинників. Гарні годинники, гріх обмовити. Але… Але у нас нічого не було.

– Тоді, блядь, як годинники опинилися у вас, а, рома?! – заверещав Титар і помахав значуще, треба сказати, валянком перед носом вожака.

– Цього я не знаю, – впевнено сказав він, наче комсомолець відповів. – Але вони прихопили з собою нашу дівчину. А отой… Да, отой… Тьху… Ще рома… Дверці відчинені, він вивалився і блює, а однією рукою тримається за верх машини. Х-м, довгорукий. Що? Так, я говорю, що вони забрали дівчину, а Батрак сидів, обхопивши руками коліна, і скиглив. Вона у нас дуже тиха була, від матері прийшла, мати у неї Зоя, да, живе на станції, з вашими. Можете її запитати. Посивіла вся.

– Ясно. А далі?

– І все, – вожак розвів руками, помацав пучками кульчика у вусі.

– Ага, ага… А хто поїхав шукати Батрака? – Титар грюкнув валянком по столі.

– Ми шукаємо Ліну, а не вашого Батрака. Нам ні вашого золота не треба, ані Батрака. Нам треба Ліна, – завівся вожак.

– Угу, – пробурчав Титар, – так я тобі, чорнозадий, і повірив. Ушивайтеся, але нікуди з міста ані ногою. Дякуйте, що камеру зайняли ваші послідовники. Затямив?

Титар сів, виставивши нижню губу, піт котився градом, а він склав руки на колінах і захитав скрушно головою.

– Так, пиздюк, будеш говорити? – і садонув валянком по голові Стаса. Той завалився на правий бік, злетів з табуретки і задриґав ногами, захарчав, пустивши піну. З розгону Титар увалив головою Кєшу.

– Давай розводь їх, – сказав я. – Іди до нашої інтелектуалки.

– Ти не так говорив про неї сьогодні, – визвірився Титар.

– Ага. Інтелігентки.

– Ага. Точно. Понтове слово. Щас я вас розведу, як в морі кораблі. Ану чекай, Гриша. – Титар нахилився над Стасом: – Зараз по всіх прикметах я бачу, що Стасік хоче говорити. Хочеш, Стасю, говорити? Заговориш – муки скоро, дуже скоро закінчаться. А то в Полтаві кинуть на прес-хату, і знаєш, що з твоєю жопою зроблять? Та німецький хрест буде заздрити твоїй жопі!

Титар усе довірливіше схилявся над Стасом. Допоміг йому звестися, налив стакан води і поклав перед носом дві капсули ноксирону.

– Ну, як?

Стас недоумкувато повів очима.

– Що ви робили після того, як забрали дівчину? Давай, не телися.

– Ми… Ми… Ми… того…

– Не чую. Що, Стасік? Давай розповідай. Бачиш? Це зараз твоє. І все боліти перестане.

– М-м-м-о-ж-на, – Стас повільно, наче боячись перелякати пігулки, простягнув руку.

Титар глянув на мене, не розгинаючись. Я кивнув головою. Стас ухопив капсули, запхав до рота.

– Запий, Стасіку, водичкою.

Стас хвилин п’ять конав стакан води. Посидів, потім обвів усіх присутніх зачудованим поглядом: обличчя розгладилося, навіть симпатичним видався мені, дарма що мало дірок у мені не наробив.

– Ну ж бо, починай, – заохотив його Титар.

– Я не з самого початку…

– Починай з чого хочеш, – довірливо сказав Титар.

Так, рівно о третій пополудні, коли сонце нагадувало солодку патоку, Стасік, розправляючи ноги, осміхаючись, підбадьорюючись, по-ідіотськи кривляючись, розповідав, тягнучи слова, що ледь встигали за дією ноксирону. Мені наче хто вимкнув звук: мов у кіно, я бачив, як рухаються ожилі губи Стасіка, як злітають ніжні рудуваті брови над чистими кіноекранними очима, рухи повільнішають, вирівнюючись з нервової смиканини, переходячи у системну впевненість. Чомусь із досадою подумав, що страх у нього вже пройшов; його не було, наче ця вишколена, вигодувана та вихована гнида не тямила того, що накоїла. І я, і Титар знали, що не сьогодні, так завтра тато його, відомий партпрацівник, пришле когорту коршунів-бодрячків, і тоді цей виблядок не буде труситися під валянком Титаря, а статечно розказувати, як, коли він буде робити те і те. Мені зробилося нудно. Подумалося: коли частіше скоюють злочин – від нестатків чи від ситості? У кожного свої нестатки. Злидень потерпає, що не може придбати мотузки з милом, а багатий – що ніяк не нашкребе на третю платинову труну. Ось так. Це до справи не мало ніякого стосунку.