Лариса Денисенко - Нова стара баба

Він просив не пускати мене до шпиталю МВС, де лежав, однак я пробивалася. Носила йому Зойчині бульйони з домашньої кури з Бессарабського ринку (ми не знали кращої турботи та іншого виходжування), навчилася сувати гроші лікарям (мабуть, уперше як слід здивувавши Зойку), годувала його контрабандними товарами, вирушала на зустрічі з різними худорлявими типами у першу аптеку, що навпроти Оперного театру.

Типи виявилися балетними, вони ходили під двома статтями – за мужолозтво і за спекуляцію, саме вони, попри всі небезпеки, діставали мені експериментальні ліки з Індії, що завдяки ним міг ожити ушкоджений хребет Гери. Вони переказували йому вітання, переймалися його станом; він часто допомагав, давав у борг гроші, зводив із потрібними людьми, привозив щось особливе із закордону.

Він зглянувся, став м’якішим, тримав за руку, дозволяв поправляти простирадло, надувати з ним разом кульки, щоб тренувати легені. Він казав мені: «Ти ж моя рідна душа. От як пісня, що співала бабуся, ти маленьким чув її, а тоді ж запам’ятати не міг, а коли час прийшов – співаєш, бо це в крові. Ти та сама пісня з моєї крові». І ми цілували одне одному руки.

До шпиталю прийшов утомлений слідчий, попросив написати пояснювальну, чого Гера вдягнув вишиванку, чи була це пропаганда небезпечних нацистських ідей.

– У тебе є пам’ять роду? – запитав слідчого Герман.

– Я з робочого класу, а не з куркулів і господ, нам цей рід без надобності, – відповів той.

Герман застогнав. Я думаю, що стогнав не так від болю, як від розуміння, наскільки це чужа людина, не здатна відчувати землю, не здатна розуміти важливість традицій, не схильна до гордощів або скорботи, нічим ні до чого не прив’язана.

Гера втомлено прикривав очі:

– Слухайте, ну кому я що маю пояснювати? Тим, хто мене не зрозуміє? Бо не з куркулів і не з господ?

– Я б на твоєму місці щось вигадав, – бубонив своє слідчий. – Моя справа – маленька, а у тебе можуть бути великі неприємності. Про жінку свою подумай, у неї чоловік добряче посидів, не зажуй її щастя.

Гера дійсно про мене думав та дбав, додумався він до того, що заборонив мені приходити і сказав: із нами все закінчено. «Баста! Йди геть! Обридла! Нещасть мені нанесла! Годі!» – кричав він і намагався жбурнути в мене банкою з бульйоном.

Потім хтось із його покровителів домовився, що його оперуватимуть у Москві. Він підбадьорився, попросив, щоб я до нього прийшла, тримав за руку, гладив, називав «горличкою», «яблунечкою» і благав вірити, що все буде добре…

Поховали його у рідних краях, він про те дуже просив перед операцією, наче відчував лихо. Я і про його смерть, і про похорон дізналася, коли їхала до нього в потязі № 1, Київ-Москва. Зі мною в купе їхав хтось із «золотих», що мене впізнав та висловив співчуття, від цих слів я стала такою важкою – як відро із застиглим цементом. Згадала, як ніяковіла, бо спочатку ловила на собі здивований погляд. Тепер я розуміла, чому на мене так дивилися: у неї коханий помер, ще сорок днів не минуло, а вона в пурпуровій шифоновій сукні їде форсити до столиці. А мені так хотілося йому сподобатися, тому і вдягнула я цю нову сукню, собі подібна була на булгаківську Маргариту.

Я знепритомніла, очуняла, коли у мене влили чай із присмаком валер’янки, підвелася, попросила супроводити мене до туалету, гримала краником і вила, довго-довго, поки не почали погрожувати виламати двері.

«Я все розумію, дамочка, горе у вас, страшне горе, але піввагона усралось!» – винувато сказав мені провідник. Він нагадав мені Зойку, і я заплакала так гірко, що давилася та кашляла від власних сліз.

Сльози до мене навідувалися ще довго, Зойка виступала з промовою підтримки: «Такие отношения, они, вишь ли, как герпес. Вроде залечила, а оно раз – и вылазит в другом месте, чешется, гноится, и ничего не сделать, кроме как терпеть и мучиться».

Серед усіх цих подій та моїх переживань Наталя йшла рівно до мети: здобути вищу освіту, вона хотіла будувати дипломатичну кар’єру. Я намагалася пояснити, що навряд чи це реально. Ураховуючи місце й обставини її народження та походження, сумнівно, що її радо запросять до іспитів у який-небудь профільний вищий навчальний заклад.

Вона відмахувалася від мене, казала, що настали інші часи і не всі такі закомплексовані, як я. Тут мені нічим було крити. Зойка на це відповідала лозунгом: «Родина её батю замазала, Родина её батю отмазала. Ты, Варка, этому всему не указ, не вмешивайся».