Лариса Денисенко - Нова стара баба

На Зойчин клопіт, я дуже закохалася у свого аспіранта Бориса Штефана. Зойка відразу збагнула, що зиску з нього з «комариный хер». По суті кажучи, належне вона віддавала тільки національності Бориса – він був євреєм. Вона подивилася його особисту справу, поговорила з ним у ресторані, дозволила оплатити шовк для моєї сукні. Але мені сказала: «В копеечку он нам, Варка, влетит, не нравится мне всё это».

Потім вона знайшла ще один аргумент на користь Бориса, то була його мама – Софа Марковна. «Это феноменальная женщина, глыба! Но она понимает, что сковырнуть тебя – это ей на раз, а вот со мной разобраться – отдельный том дельца».

Софа Марковна прийшла до нас у гості. Мені на той час виповнилося сорок років, я була тонкою та дзвінкою, виглядала молодше, але Борисові стукнуло тільки двадцять шість. І, звичайно, син самої Софи Марковни мав отримати від життя «усё золотое, даже если это подсрачник».

– Дорогая, ви пользуете себя кремом? – запитувала Софа Марковна, я не знала, як правильно відповісти на це питання, тому крутила пальці на руках. – Милочка, нужно показать вас Степану Моисеевичу, он прекрасный психотерапевт, иначе вы таки заработаете себе вивих.

Квартира Софі Марковні сподобалася більше за мій вік. Дізнавшись про існування Наталі, вона манірно зітхнула. Ще більше її добив той факт, що мій чоловік сидів у Вятлагу.

– Я таки думаю, шо моему Бориньке вы больше можете дать как доцент, а не как женщина, – оголосила вона зрештою свій вердикт.

Зоя впала в буйство. Як це так, мене відторгнули? І хто? Не вона! А хай і глиба, але абсолютно стороння жінка. Зойка забула про місяці підгортання глиби (а її майстерність та кваліфікація у питанні підгортання людей була ще вищою за мої в питаннях підгортання рослин) і вивалила на неї усе своє незадоволення:

– Да пошла ты в жопу, если в какую влезешь, жиромясая жидокорова!

Я сиділа й майоріла, наче радянський стяг. Софа Марковна мовчки підійняла себе з мякої софи (тезки) і промовила:

– После этого даже Боренькин заусенец не зайдёт в этот быдлячий дом. – І пішла.

Борис попросив поміняти наукового керівника. Зі мною він залишався ввічливим та прохолодним, я розуміла, що зростання з глибою не могло не позначитися на його вдачі, але більше місяця ловила незадоволений погляд та цокання Зойки, котра помічала мокроту на моїй подушці.

У сорок п’ять я ледве не вийшла заміж за чоловіка героїчної професії, що вони так бавили Зойку. У Гери було екзотичне заняття, він був жокеєм.

Зойка, виявляється, його знала, бо вважалася своєю на іподромі, там тусувалися люди, котрим завжди потрібні іноземні цигарки, ікра, репетитори, джинси, золото та хутро, пропозиції взяти участь у записі «голубых огоньков», платівки, вірші Висоцького, автографи самої Любові Орлової, чеки в «Каштан» та запрошення здійснити покупки у Центральному салоні для молодят. Це була ледь не єдина київська точка, де існувала вірогідність купити білі, сріблясті, ніжно-блакитні і навіть бузкові туфлі чи босоніжки.

Не знаю, що він у мені знайшов. Правда, я не почувалася старою, я не відчувала свій зрілий вік, досі смикалася, коли мені говорили «Ви», а на «ти» до мене зверталися лічені люди.

Я не відчувала віку своєї доньки, котра перетворилася на царівну-несміяну, вона оминула вік протестів – хіба можна протестувати із Зойкою? Тому ввійшла у своє п’ятнадцятиріччя така неспішна, пластична, округла зовні, однак така гостра та рвучка, ядюча всередині. Я залишалася наївною та схильною до «залюлёшкивания», мені так хотілося любові, але щоразу мене перегортали, наче дивилися – а що написано на зворотній сторінці? Що вона хоче? Що з нею не так? Що вона зробила зі своїм чоловіком, як запроторила в ув’язнення? Так рвучко перегортали, що рвалося моє серце. І воно зменшувалося, ховалося від підозр людей, котрим я кожного разу легко ввіряла своє життя.

«У тебе личко, як яблучко, – казав він. – Гладке, рожеве, соковите». Він любив нюхати моє волосся, вплітати соломинки, а потім сміявся, коли помічав, що я з цією солом’яною «прикрасою» проходила весь день.

Він також був молодшим за мене, але більше непокоївся за свій вік, ніж за мій, у будь-який час його могли «списати». «Я в конюхи не піду, там моя смерть». Він народився десь під Івано-Франківськом, а одного разу вийшов на змагання вдягнений у вишиванку під жилетом. Це була дідова вишиванка, певно, вона йому допомогла, бо коли він упав із коня, не вбився, лише скалічився, але на собі поставив хрест.