Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

«Ярослава Кіндратко…» Ярослава вже тоді встигла вийти заміж і розлучитися. Тиха і лагідна, вона тричі одружувалася, щоразу сходячись із неправильним чоловіком. Перший примудрився зрадити її відразу на весіллі, про що дізналася лише згодом. Від нього Ярославі залишилося прізвище, яке відтоді більше не змінювала. Другий був пияком, з яким морочилася, супроводжуючи від лічниці до лічниці, де він, ховаючись по закапелках, напивався до маячні, блазнював, кпив із неї разом із п’яничками-компаньйонами, з якими злигувався, здавалося, швидше, ніж встигали прибути на нове місце; врешті, перестав її впізнавати. «Він занапастить тебе, подбай про своє життя, — казали їй. — Ти ж іще молода!» «Подбай про себе», — вмовляли, а згодом уже й напосідались на неї.

Бідолаха віддав душу Господу чи то пак гаспиду пиятики швидше, ніж Ярослава Кіндратко спромоглася би з ним порвати. Отак у зрілому віці нарешті спізнала радість не обтяженого злигоднями життя, і як укотре зблизилася з чоловіком, то тільки щоб народити дитину, яку виховуватиме сама, як чимало хто до неї і згодом.

Хай по-різному склалися їхні долі, всі вони мали дітей і вже бодай тому вважали себе жінками, яким усміхнулося щастя. І лише підпису Тоні Кучинської не було. Скерована після медінституту до Красноярського краю, Тоня не змогла приїхати на весілля — замість неї із великим запізненням, пролетівши тисячі кілометрів, прибула телеграма. Коли вони зібралися в гуртожитку, щоб скромною гостиною відзначити подію, що відкривала в Матильдиному житті нову сторінку, на якій їй судилось затриматися довгі роки, Тоня, падаючи з ніг, доглядала хворих, аж урешті сама злягла. Там же, у Красноярську, Тоня познайомилася з тихим сором’язливим хлопцем з родини примусових переселенців, молодшим за неї на дев’ять років, — не зовсім звично, проте й самі часи були аж ніяк не звичними. «Кохання не знає віку», — писалося в одному з прочитаних Матильдою творів.

Ще на селі Матильда завела незвичних коханців — розриваючись між обома, почувалася щасливо й вільготно. Книгозбірня в приміщенні, де панували холод і вогкість, з кількома десятками томиків, потріпаних і подекуди взятих цвіллю, стала місцем її потаємних зустрічей, тоді як другому віддавалася в райцентрі, як гасло світло.

Вийшовши заміж, Матильда з новою наснагою віддалася першому, доки народження сина раз і назавжди поклало край обом її бурхливим і сповненим суперечностей пристрастям, тоді як життя покотилося далі, швидше і швидше, а поодинокі адюльтери були вже не тим, що колись.

Безсонними ночами Матильда лежить із розплющеними очима. Відтоді, як каправе око вуличного ліхтаря остаточно осліпло, тільки місячне сяєво розграфлює кімнату в приглушені контури. Жебонить ледь чутна мелодія; долинає, краючи тишу, гуркіт поодиноких автомобілів. У шпарах, вщухаючи перед світанком, завиває вітер. Перележавши порожнечу, Матильда покидає дім.

Дедалі частіше її навідували думки, що темрява — це те, що попереду, і життя виглядало прологом до цього найголовнішого мороку. Гнітючий спазм стискав її тоді міцними обценьками. Додому верталася з настанням темряви. Навпомацки просуваючись під’їздом, де на місці електрощитка зяяла діра, обводила пальцями металеві цифри, впевнюючись, що це таки її оселя, і щойно тоді діставала ключі. Одначе цього разу двері, ледь подавшись, відмовилися впускати. Матильда, першим поривом якої було голосно закричати, прошепотіла:

— Це я.

Чекаючи на Жака, Матильда сиділа і лущила горіхи, назбирані біля людських садиб. Вітер струшував стиглі плоди з високих крон, що сягали за межі парканів, якими було обнесено прибудинкові ділянки. Після вітряних ночей горіхи рясно вкривали ранковий асфальт. Матильда з Жаком підбирали їх по цей і досягали з трави і листя по той бік, Жак — палицею, Матильда — пропхавши руку у просвітки сплетених з тонкого дроту зелених сіток.

— На Бога, — зізнання, що батарея, яку Жак затягнув до крихітного коридорчика їхньої оселі, належить до їхнього під’їзду, приголомшило Матильду. — Ти її відпиляв?

— Не я.

— Я не могла потрапити до хати. Жаку, мені стало страшно. А потім, як збагнула, почала непокоїтися за тебе, за нас. Як я здивувалася!

— А я вже перестав дивуватися. Не здивуюся, якщо наш ґарант прилюдно висреться і запевнить, що таким чином ми зміцнюємо добробут.

— Таке скажеш! — Матильді стало ніяково та образливо, що Жак дозволив собі так перед нею висловитись.