Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Було, наче повернення з далекої подорожі, в якій Матильда по багатьох роках зустріла читачку в ситцевій, короткуватій сукні у такий модний пелюстковий візерунок, з великими очима, що дивилися на світ довірливо і допитливо, з ротом, який заливався дзвінким, щедрим сміхом.

Книжку їй подарували подруги з нагоди одруження: «Нашій любій Матильдочці з сердечним побажаннячком відсвяткувати золоте весіллячко. Цьом і не забувай про нас, своїх льольок. Ми тебе любимо». Засвідчуючи невимушену інтимність дружби, жартівливе сюсюкання мовби випереджало час, в який небавом увійде життя. У дні, коли страх позбутися робочого місця гнав на автобус, Матильда ладна була пожбурити в Жака миску з марляною ганчіркою, якою підтирала загиджену зеленуватими виділеннями гузничку їхнього спільного сина.

Від відкриття, що розрюмсаний згорток зі зморшкуватим личком має запах і що це запах її чоловіка, Матильда розплакалася. Працівники пологового будинку знали всяке — породіль, які цуралися власних дітей; чоловіків, котрі, мов ті вовцюгани, завивали під вікнами; нічні салюти, що перетворювали дім на розбурханий вулик, звідки ще довго лилися плачі немовлят і сипалися прокльони розтривожених матерів.

Хоч як ретельно обтирала тільце, запах не зникав. Пологи були очищенням, торкнувшись найпотаємніших фібрів. Матильда знову спізнавала ні з чим не зрівнянну насиченість вражень від перших тижнів перебування в цьому місті, проте вже не могла віддатися їм так, як тоді. Від думки, що варто було вийти зупинкою швидше і її життя потекло б зовсім по-іншому, впадала в бентежний трем.

Лише неділя, сповнена спокою та сімейного затишку, коли за вікном туркотіли голуби, а сонце наповнювало кімнату світлом, виокремлювалася, мов острівець серед розбурханих вод. Вони вирушали в парк, де гуляли під крислатими парасолями старезних дерев, з яких скрапувала липковина. Заглиблювались у закапелки, куди не проникав гамір атракціонів, у глибину зарослих травою стежок, де лежала галявина, на якій сонце і тінь влаштовували мерехтливий театр. Матильда любила його, палахке кружало, чийого проміння ніколи не було забагато, заплющувала очі, дозволяючи пестити себе. Від пестощів прибувало молоко, Матильда прикладала немовля до грудей, тоді як Жак читав поруч газету, після чого вони прямували до кафетерію в центрі міста, де їй подобалася чистота застелених на столиках обрусів, свіжі букетики у вазочках, пари та сім’ї, що, як і вони, насолоджувалися принадами єдиного відведеного для відпочинку, згідно з Біблією, дня.

Життя — яким воно було легковажним! — бездумно сипало радощі, розтринькуючи все, аби згодом, не маючи більше нічого, годувати зчерствілими крихтами. Вони стояли в загсі, Жак у костюмі з закороткими штанами і рукавами та пришпиленою до лацкана трояндою, чим скидався на циркового коміка. «Вам не сюди», «Ви помилились адресою», «Хіба це пара?», «Як таких можна одружувати?», «Де свідки?», «Це Ваші свідки?», «І вазгалі: Вас на сьогодні викликано?». Матильда промовляла чужими вустами й голосами, докладаючи зусиль, щоб приховати веселість людини, яка крокує на шибеницю, де на них із Жаком буде накинено спільний зашморг.

Обручку, яку Жак заґавлено випустив, шукали всі — церемоніймейстерка, працівники, свідки, молодята, прибиральниця, яка й вигребла її разом із порохами: блискуче кружальце, виготоване зі стопу, що імітував золото. У хвилюванні Жак напнув його Матильді не на той палець. «Найважливіше, що палець Ваш». — «Авжеж», — віджартувалася Матильда, тоді як Жак умиротворено промовчав.

Весільну сукню вони взяли увинайм, старомодну, з комірцем зі штучного пуху, що непогано зберігся, і мереживними рукавичками. Тут узагалі збереглося чимало всього від часу, якого вже не було і який був подібний і не подібний до степових політь із росяною травою та сонцем, що супроводжувало Матильдину подорож. Невблаганні мітли вимітали уламки, проте минуле вигулькувало то тут, то там — зацьковано й обережно, фантасмагорно і з бешкетним підморгуванням.

Матильда переодягалася в туалеті, серед їдкого запаху хлорки, ніяк не можучи в поспіху вибратись із сукні, що мовби заповзялася перетворити її на вічну молоду. Вони квапилися повернути позичене, прокатний салон працював до другої, їм услід оглядалися — на недоладного парубка з сукнею через руку і трояндою на вилозі піджака, від якої від’єднувалися, падаючи в кружлянні на землю, пелюстки, і жінку, яку волік за собою, мов кочівник полонянку. «Силоміць милим не станеш!» — кидали їм навздогін.