Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Матильда вже вийшла з села, як, обернувшись, побачила батька і матір, що далі стояли на містку, — дві постаті, подібні до пари немолодих лелек. Віддаляючись, відчувала, як напинаються, а потім рвуться невидимі павутинки, що єднали її з крихітним світом, частинкою якого була від народження: вона завжди носитиме його в собі; вбирала поглядом — сільський краєвид, місток, найрідніші фігури.

Покиданням села рясніли сюжети письменства, до поодиноких з яких Матильда мала доступ у рамках шкільної програми і раз укомплектованої та більше не поповнюваної бібліотеки. Зі сторінок промовляла любов до природи, розлогі описи краєвидів колорували криваві драми, на жовтуватих сторінках то панувала нудно-безподієва, заквітчана мальвами і вишиванками ідилія, то точилася запекла, гнітюча та безнадійна боротьба. Матильда намагалася вжитися, зрозуміти той світ, почування, дії, адже був і її світом.

Поміж них була невеличка, заледве на сто сторінок книжка з вирваним початком і затертим ім’ям письменника, що містила кілька оповідань, кожне з яких брало її за руку, глибше і глибше вводячи в такий відмінний від звиклого світ, у якому не було плачів і сміху з безвиході, землі, скропленої потом і кров’ю, що ніколи не належала тим, хто її обробляв, а стосунки між людьми розвивалися за законами драматичного мистецтва, невідомого у Матильдиній стороні.

Брат супроводжував Матильду до самої станції. Вони вже були на привокзальній площі — невеличкому, які бувають у райцентрах, майдані, де яткарка продавала пиріжки з лівером — Матильді закортіло їх, аж раптом незбагненна туга підхопила і понесла її. Матильда міцно стискала руку брата, якому все те було невтямки. Линула геть, у місто, віддаляючись від почекальні, де суміш запахів одягу, вантажів і вогкості творила особливу форму нудьги, тупе ниття, наче кепсько загоєна рана.

Й ось вони вже простували знайомою вулицею, стояли в черзі до каси, купували квитки, не питаючись, що за фільм, після чого сиділи в майже порожній залі, поки згасло світло, а разом із ним — Матильдина юність, її обкладений на зиму сухим очеретом відтинок.

Пролунала сурма, колеса заскреготіли, і потяг, шарпнувшись, рушив з місця, залишивши позаду проводжальників, відтак станцію. У вагоні, де тьмаво світив ліхтар, пасажирів було негусто, напроти чапіли, обклавшися клунками, жінки. Селянин, який нагадав їй батька, заснув, коли ще не встигли рушити. Щоразу, як його голова хилилась і падала, він прокидався — здавалося, наче тільки і їде, щоб відіспатися. Над ранок вагон покинули жінки з клунками.

Невдовзі після світанку поїзд зупинився і довго не рушав. Вагони стояли серед поля, що простиралося з одного боку і з іншого — ні деревця, ні жердини, ні станційної будівлі, ані бодай повітки. «Буває», — озвався хтось. «Було, — уточнив інший, — під час війни, перед бомбами». Всі замовкли, напружено вслухаючись у тишу.

Розтермошений провідником селянин, нагадавши Матильді батька і проспавши станцію, водив нестямним поглядом. «Проспали, дядьку!» — новина не здивувала його, бо вже по хвилині хропів далі. На одній із наступних станцій його таки випровадили, розмореного й неохочого. «Так наче йому байдуже, куди їхати». — «Тепер назад вертатися». — «Може, йому немає куди вертатися. Немає — і квит». Відвернувшись, Матильда безгучно схлипувала. Колеса стукотіли по рейках, сонце сходило вище і вище, різьблячи панораму нового дня…

Матильда вглядалася в підписи, відчитуючи імена дарувальниць. «Ірина Матійко…» З Іриною вони мали щось спільне, близьке. «Ви часом не сестри?» — запитували їх. Їх і самих, які з’їхалися з різних сторін, брав подив. Ірина походила з півночі. Її поліська батьківщина, клин неподалік від кордону — дерева й мочарі, глухі ліси, де час вилічувався пташиним скрекотом. І зовні вони між собою різнилися. Ірина була русявою, вся в ластовинні. Коли говорила, шарілася. За вроду й походження її нарекли мавкою, як у Лариси Косач.

«Мавка» було першим українським словом, яке вивчив її наречений, такий самий русявий, що й Ірина. Хто-хто, а вони були вже справді подібні! Небавом виїхали до Прибалтики, на його вітцівщину, жили в Кунді на узбережжі Фінської затоки, звідки Ірина слала листівки з запрошеннями. У них народилося трійко дітей, з рівними перервами у два роки. Якось Матильда отримала з Кунди родинну світлину — Ірина, чоловік, хлопчаки, батьки чоловіка — з іменами на звороті.

Спогад пройняв Матильду сумливим тремом, наче завершилася велика подорож. Опустившись на краєчок дивана, безцільно листала сторінки; любила цю книжку — дарунок подруг, але й через те, що полонила її, захоплювала, наново затягала у свій вир. Роман розгортав перед нею яскравий і геть інакший світ, чимось подібний до того з екранів у кінотеатрах юності; пригадувала, як шукала інших творів цього письменника. Купувала нові книжки, одначе не було жодної оповіді, що пройняла б її так, як ця з присвятою й підписами її приятельок.