Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

— Дбають, аякже…

— Щось трапилося?

— Трапилося!

— Що?

— Лоботряси!

— З жеку?

— А то як.

— Але навіщо?

— Запитуєш!

Усвідомлення, що батареї відрізали які-не-які представники влади, трохи заспокоїло Матильду. В чеканні на ремонт під’їзду найменші з-поміж мешканців виросли, найстарші — померли, середульші — зістарілися, квартира на четвертому поверсі кілька разів поміняла власників, а коридорні стіни перетворилися на палімпсести, на яких кожне нове покоління видряпувало свої невигадливі, але від того не менш відверті зізнання. «Лесюню, так, як я, тебе не кохає ніхто! Твій Песик» і ще чимало інших, між якими була не така виразна, як колись, виглиблена у тиньку ЕВРИКА. За написами можна було вивчати любовні стосунки, імена, прізвища і прізвиська задіяних осіб, інколи адреси і дати.

— Вони відрізали їх перед початком опалювального сезону. Розумієш — п е р е д.

— Коли ж їх ремонтуватимуть?

— Ото ж бо й воно.

Побоюючись, що Жак потайки здасть батарею на металобрухт, Матильда міркувала таким чином: припустімо, їм із Жаком ведеться скрутно, одначе не так скрутно, щоб виправдати крадіжку, до того ж там, де живуть і житимуть, доки їх винесуть ногами вперед (на цьому місці Матильда плуталася, не в змозі вирішити, хто кого виноситиме першим). У скруті вчула оповитий картопляним серпанком голос Господа, який вимагав дотримання всіх конвенцій і покладав на Матильду відповідальність за Жака та його вчинки на тій підставі, що вони одне ціле, дарма що на той час, як одружувалися, його було відсторонено від діла.

Хоча розташовувалося на вищому поверсі, їхнє помешкання починалося з дверей у під’їзд, над якими нависав полямований мохом бетонний дашок, де колись росла, спинаючись рік у рік, тендітна берізка. Під’їзд був коридором у формі вузького покрученого рукава з тісними майданчиками поверхів, звідки відчинялися двері до крихітних квартирних коридорчиків, утворюючи зиґзаґовий лабіринт між відкритим простором вулиці та кількома десятками квадратних метрів — затісних, аби драмам, що розгорталися там, надати величі, а комедіям — легкості.

Холод і вогкість гуляли в лабіринті, вітер наносив білі намети, під ногами сніг перетворювався на сталагміти, і тільки накип на стінах, що невиразним чином відтворював контури ребер відсутніх батарей, та влиті в бетон сполучні прогони на місці зниклих разом із батареями труб будинкового опалення нагадували про минуле під’їзду — ті роки, коли серед зими на майданчиках між поверхами росли вазони, вилася зелень і розпукувалися палахким суцвіттям бутони.

Колись, зайшовши в під’їзд, Матильда мовби потрапляла в передпокій, що провіщав відпочинок. Зачинялися вуличні двері, і з’являлося відчуття приємності й затишку. Крок за кроком, як піднімалася сходами вгору, танув незримий тягар, а тілом розтікалася лагідна втома…

Холод, вогкість і сутінки гніздилися між поверхами, лежали на сходах, застуючи прохід, підбиралися під двері помешкань, шукаючи шпар, аби просотатися досередини. Коридор скидався на лабіринт мінотавра, де в потемку легко було помилитися дверима. Накладене зсередини під порогом лахміття і клоччя у шпарках вказувало на відчайдушну спробу зупинити наступ вогкості й холоду. Помешкання дедалі більше нагадувало шлюпку, до якої щораз ближче підкрадалися язики мутних хвиль. Доторкаючись до дедалі ненадійнішої обшиви, лизали й розгойдували, гоноблячи перекинути й потрощити.

Дядьки, назвавшись сантехніками житлово-експлуатаційного управління, тхнули махоркою й алкоголем. Їхні сягнисті кроки свідчили про звичку безперешкодно пересуватися людськими оселями, одначе зупинені Матильдою, пообурювавшись, подалися геть. Наступного дня на під’їзді будинку з’явилося оголошення: «У зв’язку з плановою заміною труб центрального опалення мешканці зобов’язані забезпечити безперешкодний доступ до своїх помешкань. Адміністрація ЖЕКу». «Зобов’язані» було підкреслено двома грубими рисками.

Матильда зірвала оголошення, обоє вдавали, що їх немає, не брали слухавки, ціпеніли, коли пронизливо ячав вхідний дзвінок, і здригалися, немовби чужі п’ястуки гамселили не у двері, а по їхніх напівскручених, як усохлий листок, спинах. Припавши до дверей, довго слухали і виходили щойно тоді, як затихав останній шерех; скрадалися, мов розбишаки, наче двоєдина істота, що вібрувала у спільному диханні й задиханні.

Був початок листопада, зашморг затягувався дедалі тугіше. Листя опадало швидше, ніж завше; передчасні морози зірвали його ще майже зеленим, не давши спалахнути жовто-багряним феєрверком. Випав сніг, і в під’їзді виросли сталагміти.