Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

«Деякі зичать на тиждень», — огрядна жінка, якій давно вже перекотило за п’ятдесят, неквапно розправляла сукню. «То й не дивно, — підхопив Жак. — Така подія стається раз у житті». «Не кажіть, — заперечила співрозмовниця. — Був у мене клієнт, який приходив по неї дванадцять разів». «Жахливо!» — проторохтіла Матильда, тягнучи Жака чимдуж до виходу. «До побачення!» — попрощалася працівниця. Жак відкрив рот, одначе Матильда не дала йому сказати. «До якого побачення — ти що собі думаєш?» — «Та я…» — виправдовувався Жак. — «Ну й дурень же ти!» — «З тобою я готовий одружуватися хоч сто разів», — не давши Жакові договорити, Матильда поставила крапку у вигляді поцілунку.

Перед тим, прочекавши у тьмавому, просякненому запахом олійної фарби коридорі, Матильда і Жак увійшли в приміщення із розставленими вздовж стін лавами і прапором із золотистими китицями, що схилився, наче втомившись від того самого видовища, на тумбу, де покоїлося гіпсове погруддя. Пишномовно спорхнувши, сипалися, мов конфеті, слова. Посередині на лакованому столі, імітації церковного вівтаря, пишався букет жоржин, великоголових і густопелюстих, вносячи в церемонію дух непідробної свіжості. «Чи бажаєте…» — «Дуже!» — «А Ви? Чи бажаєте…» — «Бажаю». — «Поєднуються шлюбними узами Матильда Христославівна (на Матильдиному по батькові церемоніймейстерка на хвилю затнулася) Кочубей та Жак Маркович Чухліб…».

Їх виштовхнули в інші двері, ніж увійшли. Масивні штори на височезних вікнах драпірували це порожнє приміщення, не пропускаючи денного світла. Тьмяні вогники вкручених у бра жарівок освітлювали стіни, з яких дивилися очі олійно-фарбових цісарів, князів і магнатів, яких не встигли зняти так, як із протилежної стіни, де їхні портрети стояли на підлозі, сором’язливо обернені до відвідувачів спинами. Частина звільнених гачків була завішана революціонерами-заколотниками, так що вони дивилися одні на одних — з одного боку, в легкому подиві, шляхтичі, з іншого інсургенти; то була гра на витримку, мовчазне змагання історій — колишньої та нинішньої. З однієї картини, на якій художники ще не повністю замалювали виконаний попередниками портрет, плакативно дивився Ульянов (Ленін), із зіркою князя в соболевих шатах, що надавало всьому вигляд жахливого афронту, наче контрреволюція взяла гору під машкарою термідора.

В цій тиші та усамітненості під застиглими перехресними поглядами тіло взялося тремом, і Матильда відчула, що зараз сподіється щойно узаконений і документально ще не оформлений гріх. Так Кочубеївна стала єдиною законною, тобто єдиною і законною Чухлібовою дружиною, тоді як увесь світ називатиме його не інакше, ніж Марковичем.

У гуртожитській світлиці, де справляли весілля, все одно було тісно. Стільці щільним частоколом оточували присунуті один до одного столи. У тиші всі спостерігали, як молодий відкорковує пляшку з етикеткою, на якій кучерявився напис «ШАМПАНСЬКЕ». Відділившись від мутно-зеленої плоті, корок шугнув угору, вдарився об стелю і впав на торт, випечений з нагоди весілля в кулінарному училищі родичкою Матильдиної подруги. Посередині торт прикрашало велике й рожеве маргаринове серце.

Влучання незвичного вигляду зброї амура збіглося з криками «Гірко!», під які губи молодят злились у поцілунку. Пили зі склянок з товстими стінками, чайних чашок і металевих кухликів — посуду, позиченого в училищі під розписку тією самою родичкою. Шумовиння осіло, рідина бовталася, ледь покриваючи дно, завдяки чому напою вистачило на всіх присутніх. «А тепер…» На цих словах їм піднесли великий настінний годинник. «Час пішов», — сказав хтось, проте його слова потонули в загальному пожвавленні.

Коли дійшла черга до торту, визнаного окрасою весільного столу, розгорілася суперечка, як його розрізати, передусім одначе кому доручити цю почесно-відповідальну місію. «Молодому, як кому?» — виконроб на будівництві, автор цієї здивованої репліки жив двома поверхами вище і тимчасово виконував обов’язки коменданта. «Чому неодмінно молодому? — заперечив енергійний жіночий голос. — Хіба не молода — майбутня господиня?» — «Молодий — голова сім’ї». — «Нехай удвох». Замирені соломоновим рішенням, виконроб і його опонентка хутко знайшли спільну мову, що небавом потекла довірливо-жартівливою течією.

Дві руки, чоловіча й жіноча, стискали руків’я ножа, і, розрізаючи торт, Матильда стежила, щоби порції з серцем опинилися на тарілках її приятельок. То було дивне серце — з кожним відкраяним шматком, його, здавалося, тільки більшало, а залишками снідали вранці та ще через день, і наступного разу воно смакувало солодше, ніж попереднього…