Галина Вдовиченко - Інші пів’яблука

– Уявіть, – міркувала вголос, – виходить на подіум хлопець у шароварах…

Товаришки, заледве почувши це, несхвально загули. Луїза навіть зібрала пальці в кулак і відстовбурчила великий палець донизу. Мовляв, ні! Тільки не це!

– Та послухайте! – зупинила їх Ірина. – Що за реакція?

Товаришки їй у відповідь:

– Банальщина!.. Заяложено до дірок!.. Несмак і перебір! Що спільного між Пінзелем і червоними шароварами?…

– По-перше, не червоними, а золотими, – ще більше здивувала вона їх. – По-друге, між Пінзелем і шароварами є зв’язок, і то безпосередній.

На давніх фото бучацької ратуші добре видно фігуру козака – сидить на аттику, закинувши ногу, наче на призьбі, склавши руки на боці – долоня на долоні. З одягу – лише шаровари. І філософський погляд удалечінь – туди, де тільки він бачить Дике поле. Неподалік вирують пристрасті: сичить у підземних водах Лернейська гідра, Давид перемагає Голіафа, Самсон учепився в пащу лева – напруження та боротьба. І лише спокійний козарлюга у священному неробстві мружиться на осонні, збиває всіх з пантелику своєю незворушністю; він сам-один, йому не треба ворога. Він ворог сам собі, він сам собі Давид і Голіаф, Самсон і лев, Лернейська гідра і Геракл…

Якби не вціліли ті старі світлини бучацької ратуші, то, може, Ірина й не повірила б, що можна так несподівано й іронічно, сміливо й безоглядно поєднати міфи та реальність, біблійних і давньогрецьких героїв із героями козаччини та слов’янської міфології. Для таких крутих замісів потрібні руки Пінзеля, його дужі працьовиті м’язи, здорове ігнорування поверхової чужої думки, байдужість і зневага до стереотипів.

І сталося так, що вночі перед самісіньким показом в Ірининій майстерні пошили золоті козацькі шаровари. Всупереч усім порадам.

Обабіч широкої килимової доріжки, що cполучала зали, стояли крісла – по три ряди з кожного боку, – утворивши між собою простір для дефілювання. Подіум для колекції «Пінзель. Святе і грішне».

Власниця галереї перед початком імпрези помітно хвилювалася – метушилась, покусуючи нижню губу Інна згадала про паперові серветки до шампанського, а тоді – про галерейні буклети, що мають лежати на столику при вході. А згодом завважила, що квіти поставлені не там і не так. Розпорядилася трохи пересунути крайні крісла: вони мали стояти на п’ять сантиметрів далі від кожного з проходів. Подзенькувала браслетами, перемовляючися зі світлозвукооператором. Очі її гарячково сяяли на розпашілому обличчі.

На противагу їй спокійним і незворушним, наче Будда, видавався ударник. Очі його сховалися за натягнутим на чоло каптуром спортивної бобки. Йому – хоч зараз починай! Сидить, схилившись, коло барабанів, ледь чутно торкається щітками їхніх поверхонь, видобуває з них стишений лагідний ритм.

Учасники показу – вже прибрані, нагримовані – з’юрмилися в дальній залі, пристосованій під залаштункову зону. Шестеро з фінальної вісімки вже готові вийти на подіум; із двома моделями, дівчатами-сестричками, закінчують працювати візажисти та перукарі. Аня з Яною позирають на себе в дзеркало, кидають оком одна на одну: чи себе вони там бачать?… Перевтілилися так, що й упізнати годі, ніби їх зніматимуть у фільмі й от-от пролунає сигнал до початку роботи.

Десять юних дівчат, професійних моделей, трималися окремо. Їх не лякала перспектива потрійних перевдягань, вони теревенили про своє і раз у раз вибухали сміхом.

Ірина, знехтувавши власний принцип – пити не більш як дві філіжанки кави на день, підносила до губ не знати котре горнятко. Але не від кофеїну в неї ледь помітно тремтіли руки – кава її, навпаки, заспокоювала, як декого сигарети. Вона хвилювалася перед показом, наче початківець. Так було завжди, вже майже двадцять років, проте в такі миті вона відзначалася зібраністю й зосередженістю. Інструктувала біля рами з вішаками помічниць зі свого салону: що і як, у якій послідовності вдягати на дівчат. Хоч це було вже зайвим: усі знали, що мають робити. Та й сама Ірина, лишаючися за лаштунками, вже вкотре машинально поправляла мотузки на таліях, викладала на плечах каптури, нагадувала: «Тільки не кваптеся, я вас прошу, не спішіть…»

Її бентежив Ян Кумпа, його байдужий, незворушний погляд. На вчорашній репетиції він поводився так стримано, що вона засумнівалася, чи він, бува, завчасно не перегорів. Де його завзяття? Де піднесення? Куди вони зникли?… «Що з вами? – спитала вона його. – Все гаразд?» Він лише знизав плечима і здивовано звів брову: мовляв, а що таке?…