Про те, що він п’є, вона навіть не здогадувалася, він не давав жодного приводу для цього, бо не пив ані краплі, навіть коли траплялася така нагода. А за тиждень їхнього повторного знайомства вона траплялася не раз. Хоча саме ця категорична відмова від найменшої дози алкоголю могла їй дещо підказати, вона не зважила на це, вона була захоплена і не звертала уваги на жодні перестороги.
Озирнулася, підсунула до себе крісло – його спинка була геть уся завішана одягом і затертими рушниками – й сіла на краєчок. Порожня пляшка, якої торкнулася ніжка крісла, покотилася під батарею, до кількох таких самих, із тою ж назвою.
Що було робити? Якби він не відчинив – усе розв’язалося б само собою. Принаймні сьогодні. Але він, почувши її голос, відчинив, і тепер вона не вступиться звідси. Випроставшись, повернулася до дверей, бо тільки причинила їх, залишивши про всяк випадок шлях до відступу. Клацнув замок.
По кількох хвилинах розмови – говорила в основному вона – Валерій Вікторович таки погодився, ворухнувши пальцями: крапельниця – то крапельниця, аби випірнути з виснажливого дідькового виру. Тітка Марина знайшла в мобільному номер сусідки-медсестри – та заробляла на життя тим, що виводила нещасних пияків із запою. Хто б подумав, що професійні навички сусідки можуть стати в пригоді…
Сусідка ліпила вареники і слухала радіопередачу про лікарські трави, ніхто цього дня не потребував її медичних умінь. Почувши прохання, зібралася за кілька хвилин, як пересувний військовий шпиталь, і пригнала з усім, що треба, захекавшись від цікавості: ким це опікується тут пані Марина, кого рятувати?
Вона не виходила з помешкання Валерія Вікторовича кілька годин. А тітка Марина тим часом знайшла собі роботу: відшукала на балконі чисті футболки і спортивні штани, що гойдалися на мотузці вже, мабуть, із тиждень, перевдягнулася в господареві речі та й заходилася збирати по хаті пляшки, чистити й вимивати кухню, ванну, туалет. Вона робила все з таким рішучим завзяттям, ніби від цього прибирання залежало самопочуття Валерія Вікторовича.
Опікуванець лежав, витягши вздовж тіла руку, з устромленою в вену голкою, яка сполучалася прозорою тоненькою трубкою з пляшкою на переносному штативі. Він упокорився своєму власному твердому намірові, примирився з обставинами, бо досяг того стану, коли пити вже більше не міг, але й кинути сам був не годен.
Минуло три дні, три нескінченні дні невимовно тривалих крапельниць, спраги, мовчання, нудоти, складених під рукою рушників, голок, дрижаків і судомних пошуків зручної пози, лічених ковтків гарячого чаю з цукром, шурхоту пральної машини, нічного безсоння й денних провалів у сон. А тоді він уперше за цей час сказав: «Я хочу їсти». І тітка Марина наварила запашного бульйону з домашньої курки, по яку збігала на ринок неподалік. Це все наповнило змістом ту сотню годин – надто вранішніх, перед сусідчиним приходом, і вечірніх, коли тітка Марина і Валерій Вікторович перемовлялися, балакали, сперечалися, розмовляли, сварилися, оповідали одне одному те, що давно призабули, а тепер оце згадали.
Урешті, перерахувавши купюри, медсестра подякувала господареві, спочутливо глянула на тітку Марину і залишила їх наодинці.
Удвох вони й прийшли на генеральну репетицію: він – зніяковілий від загальної уваги, підозрюючи, що всі вже знають, чому його не було, і через те загонистий і вдавано веселий; вона ж – балакуча й схвильована, наче випускниця перед останнім дзвоником. Більше від усіх зраділа Ірина, бурхливо втішившись одужанням кощавого бороданя. Його профіль уже кілька днів красувався на афішах майбутнього показу, поряд із профілем скульптури Апостола з бічного вівтаря костелу в Монастириськах. Хто бачив ті фото двох упертих дідів, не міг повірити, що такі дива трапляються: давнє дерево ожило, перекинувшись на людину, сучасний двійник зустрівся з прототипом, якому понад дві з половиною сотні років… У кутку афіші було ще одне фото – розкрите дерев’яне яблуко. Хуліганство, автограф, натяк… Ніхто напевно не міг пригадати, чия то була ідея.
Без Валерія Вікторовича композиція з восьми живих фігур, що її ретельно витворила дизайнерка, позбулася б змісту, вкладеного в ту вісімку – в той «знак нескінченності». На обличчі Валерія Вікторовича, в його очах, у поставі голови, у його гачкуватих пальцях таїлися самі двозначності, нуртували глибинні бентежні таємниці. А тепер, після того як він зник і знову з’явився, вони зробилися ще помітніші. Того ж дня Ірина надумала зробити те, на що не наважувалася до останньої миті. Вона дуже довго роздумувала, навіть зі своїми подругами радилася.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу