Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Повертаючись до кафе, розмовляли. Хлопчик розповідав, що завтра зі своєю однокласницею поїде в музей. Вони хотіли побачити виставку старого французького художника, і Робін прагнув дізнатись, чи той француз «справжній», як про нього пишуть усі підручники у його школі мистецтв. Чи цікавить Аллу живопис? Бо вона сама ніби якась нереальна картина, ніби фея… Алла сміялась, але чомусь саме у цей день їй хотілось чути компліменти, освідчення, говорити про красу, чути про красу…

– Алло, приходь завтра в галерею, там не буде багато людей…

– Так, можливо. Мені б також цікаво було подивитись на твою подругу – вона має бути щасливою, що в неї є такий чудовий хлопець…

– Анжела? О, ні – ми з нею просто друзі. Виросли на одній вулиці, три роки за однією партою… А для щастя ж потрібна електрика… Ось така.

І Хлопчик схилив голову і несподівано поцілував Аллі руку. Тоді підняв очі і на півсекунди втонув у її очах, а тоді миттєво зник за смугастими парасольками.

Алла не сміла зрушити з місця, щоб не розсипати бісер магії цього невинного романтичного прояву. А Хлопчик ще обернувся і гукнув, голос його долинув до Аллиної свідомості, наче з паралельної дійсності.

– Приходь завтра… Я хотів би з тобою подивитись ті картини…

Решту дня Алла провела наче уві сні. Її переслідували фантазії і видіння. Наздоганяв голос Хлопчика, легкий доторк губ на руці, той момент, що пронизав наскрізь її сутність. Вона забула про свою самотність. Здавалось, що Хлопчик уже знає її найпотаємніші думки… Хто може бути певним, що створює, а що руйнує диво? Може, він був посланий їй з неба, аби вона віднайшла свою втрачену силу. Жінка вже була певна, що в ту мить, у тому дні – любила його більше, ніж будь-кого на землі. Аллу вабила та чиста близькість іншої людини, як буває тільки в дитинстві. Беззастережний світлий потік любові, ще не обтяжений розчаруваннями. Вона себе переконувала, що то настрій, нічого, крім скороминущого настрою не може бути між дорослою жінкою і зовсім юним Хлопчиком. А вночі він їй наснився…

Ще лежачи в ліжку, на ранок Алла вирішила дозволити подіям розгортатись. Такий чарівний сон не міг бути грішним. У сні Алла билась у гарячці, її роздирав біль – і тут з’явився Хлопчик. Він виник, мов ельф – із повітря, швидко, з простягнутими руками підійшов до неї, і весь біль щез тієї ж миті, коли він її обійняв. У сні Алла пам’ятала, що йому лише шістнадцять, і вона одразу ж має розімкнути його обійми. Але це виявилось неможливим, вони просто стояли обійнявшись і танули одне в одному… І в обох текли сльози по щоках, і сонце затоплювало їх чистими хвилями блаженства…

Саме через той сон Алла вирішила поїхати до музею. Зрештою, чи це було б так низько з її боку? Просто побути поруч нього ще кілька годин.

Вона побачила Робіна вже в останньому залі галереї, коли майже втратила надію. Він завмер перед величезною картиною з квітами і садами, трохи схиливши голову. Біля нього, майже торкаючись плечем, стояла дівчинка його віку. Алла не наважилась підійти. Вона просто заціпеніла – від своєї ніяковості, від щастя, від того, що їй хотілось сміятись…

Але Хлопчик відчув її погляд, він обернувся, і в ту ж мить між їхніми очима знову виник той зв’язок, та течія, що вихоплює двох людей із дійсності. Людина одразу ж опиняється в цій течії, і потік циркулює в обох напрямках, це зрозуміло без слів.

Ще одне миттєве диво. Диво погляду. Величезна картина, в шаленстві барв і відблисків літа, була ніби тілом Хлопчика – він зійшов з неї. Кохані люди відчувають присутність одне одного в тісній кімнаті, навіть ще не бачачи одне одного.

Їх притягувала незвідана сила. Мабуть, жоден з них більше не розумів, що відбувається. Нарешті, Робін підійшов.

– Я безмежно радий, що ти тут. Я знав, що ти прийдеш. Ходімо, я познайомлю тебе з Анжелою.

Анжела виявилась дуже схожою на Хлопчика, справді, як сестра. У її темних глибоких очах спершу застигло здивування, але швидко воно розвіялось, як тільки в юності можуть зникати сумніви. Усі були на піднесенні, буяння кольорів і квітів з картин передавалось таким же настроєм.

Пізніше вони всі втрьох сиділи в кафе, майже торкаючись плечима, а на малесенькому столику ледве вміщались три горнятка кави. Про що вони говорили? Про що могли говорити троє таких різних людей у багатоголоссі галерейного кафе? Звичайно, про кольори і квіти, про літо, про любов і плани на майбутнє. Алла знала точно – їй теж шістнадцять.

Виявилось, що Анжела поспішала на заняття поблизу музею, тому Алла запропонувала підвезти Робіна додому. Коли вони минали яхт-клуб, Хлопчик, наче хапаючись за соломинку цього останнього-першого вечора, спитав: