Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Ось тому я так захоплююсь людьми, довго спостерігаю, маніакально перебираю риси характеру до кожної маленької рисочки. Моє глибинне зацікавлення відмінністю… Врешті вічна присутність робить мене видимим персонажем, видимим і необхідним, доводить до тієї мимовільної іскри, завжди непередбаченої і несподіваної, але тим особливо солодкої.

Я благаю природу, навчи мене, мамо, як розтягнути мить просвітління хоча б до тяглості сходу сонця або веселки над хвойним пахучим лісом. І я благаю тих, хто дарував мені дорогоцінні іскри-спалахи: люди, ви ж сильні і талановиті, я ж недаремно вас вибрала, дехто навіть сильніший за мене, добріший й талановитіший… Я ж захоплена вашим, єдино вашим унікальним даром. І ви з мене хоч і дивуєтесь, та знаєте, що і я для вас і любов, і ліки, і щемлива недосяжність. Благаю вас – зробімо крок назустріч. Затримаймо наші тремтячі руки одна в одній ще на одну іскру довше… Перегляньмось крізь натовп і зупинімось поглядами трохи довше, до заплутаного в нетрях очей зітхання. Хай не здмухне сяючу, як діамант, дорогоцінну іскру в наших очах гармидер балу.

Але марно… Ми не знаємо як, ми боїмось продовжити чистий звук, шалено можемо гукати навздогін йому у своїх листах і шукати наступного, вітром принесеного… Я хочу танцювати. Я хочу танцювати так довго, доки в землі не вкарбується протоптана стежка від нашого вихору. Стежка, до якої можна буде потім прийти і припасти в розпачі. Нам була подарована іскра в танці. Я хочу взяти твою руку і довго-довго тебе слухати, розгладити зморшку на твоєму чолі, зловити сльозу і крізь неї ж розповісти тобі про свій біль. Мені віриться, що люди, такі схожі долею і характером, такі вразливі до фальшу, такі ламкі й загартовані, можуть, завжди могли дарувати одне одному тепло, красу, любов, без огляду на світ. Тільки двоє. Тільки ми. Тільки мить. Але мить може мати тяглість весняного ранку…

Як можна порівняти саргасовість байдужості в її трохи глупому мажорі (від того, що все під контролем, все зважене і вивірене, міра встановлена, і ця міра лише одне у цілому світі – Я) і сонячний ураган злиття двох світових потоків? Крик самозабуття і мінорний надрив свого розчинення, а тоді народження знов? Сьогодні я свідомо вибираю мінор, біль – ту муку, яку принесе нездійсненність і втрата, але я також вибираю той єдиний поцілунок, який вселив сяючий океан мені в серце на довгі дні, океан зі штормами й гуркотом, із синіми хвилями й тілами альбатросів… Поцілунок-землетрус, поцілунок до сліз, той поцілунок…

Дощ падає сльозами богів, свято Різдва засльозене в цій землі. І я молю в цей передсвятковий день, щоб біль не корчив твоїх рук, твого великого доброго серця, щоб ми ще пережили разом багато незабутніх миттєвостей, просвітліли і сказали ті слова, що тільки ми ладні промовити. Поміж нами двома. І ще раз кидаю свою гарячковиту молитву в цей засмучений дощ за вікном з єдиним проханням щасливої людини – не дай нам розминутись, не дай пройти повз справжнє, тільки нам видиме, не дай!.. Бо щасливість вимоглива, вона потребує розгорнення нового, бо без нього не дихає.

Ми, такі як ми – тонко відчуваємо кожен штрих дійсності, він іноді лягає нам рискою на чоло. Усе, що поза світом реальним існує для нас у напіввидимих, напівпочутих, але ударом серця відчутих ритмах. Вони снують у кожному нашому дні як кольорові метелики, витвори уяви, спомини, наша творчість. Ці ритми припалюють голе тіло розпеченим залізом, але тут же тануть без сліду. Сідають нам на плечі і заплутуються хмарками в хвилях волосся, лоскочуть нам вії і тануть гірким шоколадом на вустах. Ці антиреалії, наші миттєві найсправжніші бажання, наш сміх і поцілунок, наш щем у грудях і сльоза…

Пошли нам силу, пошли відвагу і любов, щоб пристрасно і вічно, невідворотно дарувати себе іскрам, дарувати одне одному – трепетно, зі сльозами в сяючих очах, із завмиранням схлипу в грудях, у танці, в погляді, в слові.

Сьогодні я вибираю закоханість і муку.

А завтра – я йду, щоб вас поцілувати. Людина – це ж така безмежність. У наших душах – які слова можуть те переповісти, яке мистецтво, яка музика? Безмежність. Це відлякує нас самих. Але я не готова її відпускати, втрачати, тому я більш нічого не говоритиму, поцілую, а там – хтозна…

Трохи збентежено вони стояли, взявшись за руки під тінню новорічної ялинки, що своїм пухнастим віттям заколисувала світ. Вони дивились на мене, на мою нетутешність, неналежність, на мої тонкі в старовинних перстенях пальці, вони тонули в пристрасті моїх очей. І не знали, що сказати. І не знали, як зробити крок назустріч…