Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Перший поцілунок був довгим, як зима, чистим, як казка, бажаним, як нове життя. У тих довгих митях єднання непоєднуваного, в тих митях, проклятих майбутнім, неминучим людським днем – їх ніщо не чекало, і нічого не було позаду. Синій Птах подарував їм цей бразильський ранок, як знак таємниці усіх майбутніх поколінь. Як талісман непорозумінь…

А вже за три місяці експедиція завершувалась. Групі археологів треба було повертатись у свої університети, міста й містечка, у свої країни. Роман Ізабелли з Археологом, як і передбачалось, виявився безвихідним. Обоє пов’язані іншими людьми, обов’язками, вікова різниця – непоборимі дійсністю. Тільки на краю світу могла така любов розкритись, коли нічого більшого між двома людьми і бути не може…

Треба було повертатись. І одного вечора відбулась розмова, яка так чи інакше відбувається в житті кожного. Коли розходяться дороги двох людей, так міцно пов’язаних між собою на всіх рівнях, розходяться безповоротно. Двох людей, яким так потрібно було, але не вдалось порозумітись…

Коли тільки познайомились, Ізабелла була недовірливою, розгубленою молодою жінкою, трохи дикуватою, ні в якому разі не готовою впасти йому в обійми. Тому ним була створена ілюзія, що ця зустріч однаково потрібна їм обом, як ліки, наче її сила дорівнювала його силі, її потреба у спорідненій душі – паралельною його потребі. Та чи не так воно й було?

Сила його особистості своєю магією межувала з безумством. Завжди вона відчувала, як він цінує її пораду, допомогу, відвертість. Саме цим він і пробудив її. Вона ж так до кінця і не зрозуміла, до якої міри ця його гра була розрахованою наперед, а до якої – вияв його чистої, кришталевої, не засміченої злом світу натури.

Він її створив. Взяв під своє крило і як провідник, як лікар, коханець і друг пробудив і звільнив від тягаря нещасливості.

І от – розмова. Під кінець літа вони знов сиділи за маленьким столиком єдиного кафе маленького бразильського містечка. І говорили. Востаннє.

– Ти вже знаєш, що я хочу сказати?

Археолог тривожно глянув на неї, груди стиснуло – так, він знав.

– Трохи здогадуюсь, – але ніяк він не чекав того, що вона мовила далі.

– У мене на ранок квиток, і ми ніколи більше не побачимось. Це було б занадто важко для нас обох. Робота, інше місто – все вже влаштовано…

Ізабелла говорила привітно і впевнено. Розмова зовсім не була сценою з мильної опери. Незважаючи на силу їхньої любові – жінка вирішила все припинити, а як натура цілісна – могла піти тільки назавжди. Треба було висловити все, що можна висловити у безвихідних ситуаціях.

Археолог дивився на неї, таку відому і незбагненну для нього людину, і його затоплював смуток. Він добре знав її вдачу – важливими словами вона ніколи не розкидалась. Що вирішено – те вирішено. Хотілося боротись…

– Не спіши…

– Я хотіла пояснити, не тікати. Ми завжди так гарно з тобою говорили. За цим я ридатиму ночами. Так, моє рішення незвичайне і ненормальне – скажеш. Це не настрій, воно в мені накопичувалось довго. Це рішення вже іншої людини, яку, дорогий мій, ти сам і створив. Я готова відкинути тягар й минуле й почати від початку. Я хочу бути відвертою сама з собою. Без неможливості, без тебе, у тихому місці.

Обличчя чоловіка ще більш спохмурніло. Він навіть не відповідав, щоб уберегти її від зайвих баталій. Що вирішено, те вирішено… На мить заплющив очі, а коли їх відкрив, то в його погляді вкорінився вже абстрактний холодок. Ізабелла не відводила очей, погляд вона витримала, але серце її стікало кров’ю. Вона дивилась у ці такі близькі очі великої людини, вже повні контролю. Погляд звинувачував німо, нещадно…

– Я завжди знав, що для тебе залишитись – надто важко і несправедливо. Ти вибрала настрій. Навіть не відчула потреби порадитись… Як ти могла все так уміло приховати?

– Я тут, щоб відповісти на всі твої запитання. Я не можу поїхати без того, щоб ти мене хоч трохи не зрозумів…

– Ти хочеш моєї підтримки? – вже знервовано.

– Ні. Я хочу зберегти ввічливу повагу. Це й буде моя відпускна.

Він знов заплющив очі. Враз ніби постарів і стомився.

– Чому назавжди? Я не можу сказати, що розумію. Від такого не тікають. Але їдь, я тебе не тримаю.

І відпустив її жестом підкресленої ввічливості, коли Ізабела підвелась, щоб іти. Цей жест уже сторонньої людини був їй найболючішим. І залишився назавжди. Тому Археолог зрозумів, що вони повинні розв’язати цей вузол зараз, щоб не залишитись розбитими каравелами назавжди. Він підхопився, завернув її і заспокоїв.