Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Тропічні хащі навкруги, піщана вузька дорога, вихор пилюки з-під коліс і кілька пляшок пива на задньому сидінні – атмосфера безтурботна. Відпустити себе і свою фантазію в сонячні, щасливі моменти.

– Нас мчить щасливий випадок по країні диких мрій, і голос сам не свій? Ой, не буде з мене поета…

– Нічого, сонечко, будь вільною, вигадуй усе, що спаде на думку. Це мені – бальзам на старечі рани. А щодо поезії – «я застарий, щоб просто гратись, замолодий, щоб жити без бажань…»

– Доведеться засісти за німецьку літературу ще раз, бо ви цитуєте Гете, а я ніяковію…

Ліс навколо хижів первозданністю, хоч іноді проглядали з хащі очеретяні хатки і клаптики відвойованого у джунглів зеленого поля. Та ось джип викотився із заростей у сонячний простір і покотив попід прямовисною скелею. Раптом налетіла тропічна злива, але безтурботний настрій лишився. Лобове скло стало схожим на спітніле чоло мандрівника. Археолог майстерно кермував крізь багнюку й дощову завісу.

– Сині гори і провалля інтелекту…

Дощ припинився так само раптово, як і почався. На обрії й справді засяяли сині гори понад смарагдом лісу. Далеко в долині з’явилось містечко, до якого їхали, щоб розшукати щоденники одного антрополога.

– А ти вигадуй далі, сонечко, свої фантастичні історії.

– Ну то хай буде так:

…наш шлях, притрушений пилом древніх народів, веде нас, як струна до бою. Як руки храмів, простяглись до неба наші руки – це дерева. Наш ліс, наш сад здіймає крила і мчить до неба Синій Птах.

Цей ліс – це Птах, і серце в його кулястих грудях – це ми. Нас звів неспокій ненадовго, на час одного потемніння в очах у Птаха. Тоді, засліплений любов’ю, той Птах забуде своє серце, заплющить очі, похитнеться, і нам дозволить глянути собі у вічі, ніби ми – не ми, а вільні в щасті люди…

Усі звірі битимуть нам браво, а сонце заспіває гімн. Та Птах нам дав лише три лічені хвилини для того, щоб сказати правду собі і світові і ось – він повертається до своєї величі, вмикає розум і в шаленій люті на свій сон клює залізним дзьобом власні груди.

Він хоче бути вільним від людей, від їхніх тайн і святощів навіки.

– Амінь, доню, то гарна фантазія.

Ізабелла не відповіла. Вона сама замислилась над своєю вигадкою. Передчуття затопили їй реальність, не було ні лісу, ні птаха, ні Археолога поруч, тільки метелики сподівань, кольорові, легкі, як сни. Вона не дуже любила цей стан, коли не можеш пояснити, що з тобою відбувається, коли в душі смієшся або плачеш, і немає слів для того сміху чи жалю.

Чоловік крадькома дивився на неї, здавалось, дівчина спить з відкритими очима. І що там, за тими загадковими снами, – невідомо. Озвався егоїзм:

– Будь ласка, подай мені пляшку пива і щось з’їсти, – Ізабелла вмить повернулась до своєї попередньої безтурботності й до легких слів, якими вони так любили перекидатись.

– Ходімо, встрелимо ведмедя на вечерю.

– Тут у хащах є тільки леви, мавпи, бегемоти, барани…

– Знаю, знаю, – роздаючи печиво, відповіла, – тоді розкажи мені про левів…

Сивочолий помолоділий чоловік залюбки заходився розповідати про левів, тигрів, бегемотів і їхню вдачу.

Пізніше духмяний вечір сидів з ними за плетеним з ліан столиком у містечку, де їм випадало розшукати завтра такі необхідні для експедиції щоденники француза із Бордо. Містечко нудьгувало і пашіло з кутків бідністю. Але тим двом не було нудно. Вони захоплено перешіптувались між собою, як двоє дітлахів, на незнайомій нікому мові.

– Шкода, що у житті так багато непорозумінь, – заплутавшись в очах свого співрозмовника, тихо мовила Ізабелла.

– Шкода й боляче, що світ не дасть нам бути разом…

– Я люблю вас…

– І я тебе, доню. Але Птах насторожі.

Вони доїли свою вечерю, й Ізабелла пішла спати. Чоловік лишився з вечором чекати ночі. Дівчині снились леви, Синій Птах, ліс і спокій. А вранці сталося диво. Вона ще міцно спала, коли хтось із її сну постукав, не дочекався відповіді, увійшов і став на коліна біля її ліжка.

– Ти мені наснилась… – ніжно-ніжно, як майже не буває в цьому світі, промовив до її заплющених очей.

Тоді схилився над її безтурботним молодим сном і поцілував. У цю мить Ізабелла знала, що Птах засліплений, тому його, Птахове, серце стало вільним. Вона відпустила свої руки, і вони, не стримувані дійсністю, міцно тримали своє щастя. Археолог з’явився з її сну, як не могла б з’явитись жодна інша людина, і теж благословив Птаха.