Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

У парк, на природу, треба їхати машиною, потім заплатити за в’їзд, щоб природою помилуватись. А в місті таргани! Ми ж звикли до маленьких таких рижиків… А тут, я кажу тобі, в мене був шок! Вони тут, як мій палець, товсті, огидні. Японським жуком звуться. Кішка моя щовечора приносить у хату одного-двох і ганяє їх. Коли у літню спеку цемент і цегла розпікаються так, що, здається, повітря коливається, то жуки не витримують і вилазять на тротуари. Жодного разу ще не було, щоб не хруснуло під каблуком…

У перше літо, як я приїхав до Америки, в мене ледь не стався серцевий напад. Прогулювався перед сном, роздивлявся нову країну, коли бачу, суне на мене щур, але такого розміру, як бобер у тернопільському озері… У мене – волосся дибки, серце калатає – геть-чисто тобі пацюк – сірий, хвіст лисий, морда довга, горбатий. Потім люди пояснили, то звір такий урбаністичний – опосумом зветься. Але я присягаюся – пацюк пацюком, тільки велетенський…

А ще є такий ракун. Харчується помиями, може напасти й покусати, а ще смердить, як шкарпетки у дядька Петра (його вдома Пецца звали). Той як не зайде в гості, то хоч тікай з хати… А ще з ракунами разом живуть сканки. На вигляд наче чорно-білі котики, хвости пухнасті, та як не пощастить і такий сканк присне з протилежного від голови боку – пиши пропало. Тиждень не можна на люди виходити!.. Кажуть, є лише один спосіб – ванна з томатного соку, а я не пробував – не по кишені було…

Пташки теж є, тільки вредні дуже, особливо чайки. Риби повно, та ніхто не ловить, бо вода вся забруднена. Краби, буває, випливають, хоч за сачка – і ловив би. Та як поліція піймає – жени штраф, бо дозвіл брати треба за сто доларів. Зустрів я і вегетаріанців, які полюють на оленів у лісах, де їх надто багато розвелось. Самі їх не їдять, а відвозять м’ясо на громадські кухні в гетто – бомжів годувати.

Бомжі мене теж на початку шокували. Дай, каже, грошей, бо дуже смаженої курки хочеться. Правдиві! Або йде негр, каже: «Дай п’ять доларів». А я бруківку мету коло церкви: «Візьми, – кажу, – домети, заробиш п’ять доларів за півгодини». Він скривився, махнув рукою і пішов далі. Дивна країна спершу. А потім нічого, адаптуєшся…

У мене в селі сусід, Григорій Павлович Гармидер, жив праворуч від нас. А в нього і кури й гуси були. І тато мій також птицю тримали, ще й кабанчика мамі купували на годування… А у вуйка Гриця, сусіда нашого, куниці завелися в дровах – ціле сімейство. А ми думали: «Хто це там живе в дровах?» – а тоді побачили – куниці. І що дивно, ні в Грицька Павловича, ані в нас жодної курки чи гуски не пропало. Куниця собі піде і вкраде десь скраю села, а в сусідів не брала… Уявляєш, яка розумна тварина! – де живе, то не шкодить. Бо що нам варто було їх перебити, якби крала, а так – нехай живе. Навіть тварини це розуміють, аби ще й люди… Що тут, що вдома.

– Слухай! Знаєш, який чоловік – справжній?

– Той, що посадив дерево, збудував будинок і виростив сина?

– Так. Це також. Але мій колега каже, що мужик справжній стверджується лише тоді, як пройшов армію, зону або імміграцію…

– Так що виходить, ти вже двічі чоловік? Чи тричі?

– Та ну тебе! А той вчора назад в Україну дременув, «кієвскій парєнь». Так сказав наостанок: «Америка – это же трудовой лагерь! Как тут жить можно?» – І чкурнув… Отак, брате…

Я оце так звіра відчуваю! Мабуть, предки були звіроловами… Коли бачу слід – уже знаю, коли пробігло і хто, де шукать, і де знов пробіжить. Мене дід навчив петлі ставить. Та й сам дещо придумав. Як поставлю, то вже все – не вирветься. А то ми з моїм молодшим сином Льошкою в поле пішли. Це – мій молодший, а старший вже в Чернігові на юріста вчиться. А в Льохи, то з алгеброю погано. Ніяк, каже, тату, не пойму тих логарифмів. То ми пішли, а бачу – сліди там коло лісу, по посадці. Кабани, о! Кажу: «Сину, давай петлі поставимо – буде м’ясо». Хай там скільки те порося – тридцять кілограмів чи двадцять, та й десять добре. А син каже: «Не треба, тату. Хай бігають». Я кажу: «Давай! Посмажимо зараз, з’їмо, вдома ж і так їмо картоплю да цибулю», – так я його, значить, агітірую. А він: «Ні, тату, хай собі бігає звірушка». Ну от скажи – в кого він такий? Я ж його і не вчив так, а він – добрий, вбивать не хоче. Навіть як голодний – все одно…

А якось ми з мужиками пішли на озера. Дивлюсь – бобри десь є. То ми кинули молодих бурачків – дивлюсь, виліз уже та й гризе. Мужики хотіли вже ловить, а я кажу: «Та не треба, хай собі бігає. Нащо він вам? Та й люди недаремно кажуть – впіймав бобра, не жди добра!» А слід все одно бачу: чи куниця, чи заєць. Одразу то так спіймати хочеться, а тоді згадаю Льошку і думаю: «Та нехай бігає…»