Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Той, хто читає, нехай краще знає правду, що перегукується з його правдою і допомагає в житті. Коли ж людина відчуває відвертість і схожість, читає написане ніби про себе – тоді й вірить написаному… Відвертість – найголовніше у стосунках між автором і читачем чи глядачем.

Далі мій роздум на канапі потік у такому руслі. Отже, я поласував славою і вдовольнив амбіції, але з часом стало очевидним, що й це – не найголовніше. Життя диктувало свої умови. Рівень творчості залежить від гармонії й розвитку самої людини і, як не дивно, від стабільності її життєвого рівня. Коли немає чим сплачувати рахунки – сумніваюсь, що прийде натхнення створити шедевр. Принаймні зі мною такого не траплялось. Шедевр твориться тільки у внутрішній рівновазі й гармонії усіх складових життя.

Задля рівноваги я увійшов у період пошуку спонсорів. Чому б грошовитим американосам не посприяти талановитому молодому скульпторові творити безсмертне мистецтво? На жаль, такі пошуки, та й самі спонсори додали тільки неприємних моментів у життя… Прийшло розуміння, що творити незалежне, вільне мистецтво можна тільки тоді, коли став сам собі спонсором. Заплати за житло, за шмат хліба з маслом, за майстерню і матеріал, заплати особистому менеджерові – а тоді займайся своєю справою. Так я собі тоді постановив. За такого сценарію, наймаючи людей для реалізації своїх ідей і планів, можна контролювати ситуацію. Замовляти музику і правити бал. Відтоді досягнення фінансової незалежності стало для мене рівнозначним творчій свободі.

Десять років промайнуло в досягненні цієї мети. Довелось пройти через імміграцію, шлях від повного безгрошів’я до власного невеликого бізнесу, від бездомності до власного будинку. Протягом усіх років я мріяв про мистецтво, про скульптуру – своє покликання. Мріяв і діяв увесь час, аби досягти фінансової незалежності, дозволити собі творити, бути художником таким, як я хотів.

Через десять років імміграції з неприхованою радістю й гордістю можу вже дозволити собі бути митцем. Та й узагалі – ким завгодно! У своєму житті й у своєму мистецтві я просто насолоджуюсь можливістю творити будь-яку форму. В ранніх творах я був глибоко занурений у філософію, давнє мистецтво. Нічого з тих переконань не втрачено і не забуто в серці і в єстві. Але художнику властиво змінюватись, талант завжди шукає нових проявів. У природі моїх сьогоднішніх творів домінує радість буття. Я просто щасливий бути вільним і творити, що хочу. Незалежно від замовлень і замовників, незалежно від грошей. Роблю собі в мистецтві абсолютно те, що подобається, і жодна жива душа не може мені диктувати, що робити. Its freedom! І моє кредо сьогодні – invest fnances wisely and be free in art!

Роздум на канапі вийшов з річища споминів і переметнувся в сьогодення, у мою теперішню творчість. Жах, що про неї напишуть мистецтвознавці! Краще вже сам… Хотілось би розповісти синові, який от-от народиться в цьому світі, про свої переконання. Поговорити з ним як з дорослим. Без сумніву, мистецтво буде присутнім у його житті, інакше чому б йому народжуватись саме в нас?

Отже, синку, слухай. Після школи твій тато пішов працювати на кафедру анатомії медінституту з єдиною метою: вивчити анатомію людини не з книжки, а з натури, щоб використати знання в скульптурі. І тільки зараз, через сімнадцять років, я зміг забути те, що тоді вкарбувалось у мою свідомість, схопилося гіпсом розуміння про те, де які м’язи, куди вони кріпляться і звідки починаються. Дуже непросто було зламати кістяк анатомічної інформації у своїй власній голові. Коли малюю вже зараз, часто ловлю себе на думці: «Так не буває. Рука повинна починатися з плеча…» Та насправді – немає значення, звідки починається рука? Якщо це допомагає висловити ідею, підкреслити задум, передати те, що відчуваєш, абсолютно байдуже, звідки починається рука!

Найголовніше у творі – це енергія, дух, а не скільки очей на обличчі або чому в однієї людини три руки чи чотири ноги. Рафаель намалював шість пальців на руці у Папи Римського у Сикстинській Мадонні. А як використовує анатомію, нещадно її ламаючи у своїх скульптурах, Іпостегю! Мікеланджело відбивав руки-ноги мармуровим фігурам, бо відчував, що вони заважають духові твору. Митці енеоліту не ліпили рук богиням – ні етруски, ні трипільці. Або ж навпаки – в Індії вирубували з каменю шестируких богинь, а в Римі – Кібелу з шістнадцятьма грудьми!

Немає значення – як передати ідею, задум. Має значення лише те, доніс ти їх до глядача чи ні. Чи зупинив твій твір потік і чи примусив байдужих перехожих-глядачів загальмувати, замислитись. Або, як писав Рей Бредбері, чи запалив вогник у душі іншого. Це і є справжня мета художника. Важливо звільнитися від комплексів мистецьких наук і технік.