Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Доти всі мистецькі видання відштовхували мене як читача (не глядача) своєю зарозумілістю, а по суті словоблудством. Деколи здавалось, що автор не надто обізнаний з предметом чи взагалі має про нього хоч яке уявлення… Вживаючи зарозумілі фрази, завчені ще з підручників у студентські роки або бездарно перекладені з англійської, мистецтвознавці частенько напускають туману. Або просто женуть халтуру, аби заробити на шмат хліба і сподобатися замовникові.

Коли чую слово мистецтвознавець – згадую незадоволені нарікання всіх знайомих скульпторів, живописців і графіків. Про нерозуміння, про поверховість або взагалі профанацію у сприйнятті їхніх творів. Тому, натрапивши в альбомі текст, що захопив, спробував проаналізувати, чому саме. Зрозумів, що автор роздуму про чиюсь творчість має бути близькою людиною, часто спілкуватись із тим, про кого пише, разом вони повинні «і випивати й закусювати»… Або автор є й сам художником з талантом оповідача. Тоді той, хто пише, насправді зливається з духом творів і стає своєрідним провідником для тексту. Як правило, мало бути просто мистецтвознавцем, щоб писати про мистецтво. Мало простого розуміння творів – потрібна мова письменника, інтелект, відчуття часу, потреби читача не пересічного, а неординарного, читача творчого. І просто комерційний нюх.

Згодом на тій же канапі прийшла ще й така думка. Коли прогулюєшся вулицями будь-якого міста Америки – неодмінно причепиться той чи інший пройдисвіт, бомж чи жулік – з єдиним бажанням поживитись чужими грошенятами. Такий тип розкаже зворушливу історію, як не вистачає грошей на проїзд чи неприємності вдома, що йому тільки кілька доларів і зможуть зарадити. Від тих жуліків можна навчитись деяких комерційних трюків. Найголовніше для них – зловити промінчик уваги потенційного клієнта. Спершу вони намагаються зачепити хоча б одне з відчуттів – погляд, слух, нюх або й незбагненну підсвідомість. Коли ж мета досягнута – роби крок до суті справи. Пройдисвіту завжди потрібні лише гроші, хоч би про що там йшлося. Образно кажучи, таке саме завдання має ставити перед собою й автор-мистецтвознавець – зачепити читача і не відпускати доти, доки не віддасть усієї своєї уваги твору. Не має значення, йдеться про скульптуру, живопис чи рекламу автомобіля.

Для мене в тексті художнього альбому найголовніше, щоб вірилось у прочитане. Цікавлять, як правило, неординарні, символічні події з життя митця. Щось шокуюче, особисте, смішне – таке, що можна було б порівняти з власним досвідом. Завжди цікавить, як художник досягнув свого рівня, свідомості, висот. Факти про ранній етап і становлення.

Часто усе це оповите мистецтвознавчим туманом. Звичайно, в основі має бути талант, особиста обдарованість, але з досвіду знаю: нерідко вирішальним є – де народився, сім’я, оточення, виховання, які шанси давало життя і наскільки зміг їх використати. Мало бути просто талановитим художником. Для вершини необхідно бути висококласним менеджером. І кожен художник робить для себе вибір, чи хоче розполовинитись…

Коли я навчався в Художньому інституті, побутувала думка: проштовхувати себе – неетично, не по совісті. Перейнявшись цим переконанням, я особисто знищив більшість своїх академічних робіт і композицій. Тепер трохи шкодую. Ніколи не цікавився нюансами самореклами, накопиченням творчого матеріалу, захистом власних ідей. Аж доки не потрапив до Америки. Не хочеться навіть згадувати, як важко було переладнати мислення совка на мислення дикого ковбойського капіталізму, що виявився, врешті-решт, тим самим совком, тільки навиворіт… А найголовніший урок Заходу для мене, як для молодої творчої людини, – доки сам про себе не даси знати, доки, образно кажучи, не загорланиш на все горло – ніхто про тебе й не знатиме.

Протягом перших двох років в Америці я організував близько п’ятнадцяти виставок. Можу навіть пригадати всі міста і штати, де вони відбулися. Перша – у престижному виставочному залі МВФ, у столиці Вашингтоні. Далі – галереї й галерейки, музеї й торгові центри, мистецькі шоу й експо від Нью-Йорка й до Канади. Тоді мені дуже кортіло набрати кількість, щоб писалося в прес-збірці – мав п’ятнадцять персональних виставок. Та швидко «наївся» кількістю і західністю. Згодом прийшло розуміння якості. Виставитися на найпрестижнішій виставці країни важливіше, ніж взяти участь у десяткові дрібних шоу в передмістях середнього заходу.

Пізніше трапилася нагода, і моя скульптура потрапила до галереї Коркоран. От тоді вже прийшло відчуття гордості! Зараз вона виставлена разом із творами Пікассо, Мура, Кунінга, Дюшампа та інших класиків. Я не боюся визнати, що в мене було більше неякісних виставок, в розумінні де відбулися, які ціни на роботи, реклама і преса. І я дуже гордий, коли вдається влучити в десятку. Навіть кілька разів за десять років.