Євген Положій: Мері та її аеропорт

Кімната, у яку його поселили цього року, була теж лише трохи краща за камеру: стеля в розводах, емаль на підлозі потріскана, двері на балкон не зачиняються і риплять, до шафи просто страшно торкнутися. Радували хіба що сусіди за стіною.

Його приятель з відділу реалізації путівок сказав, що цього року санаторій виграв тендер держсоцстраху. Воно й видно, тепер зовсім немає потреби про щось піклуватись. Таке враження, що відпочиваючі постійно заважають персоналу робити якісь важливі та необхідні справи. Понаїхали тут, розумієш! Офіціантці, яка випадково опинилася поруч, він замовив «криваву Мері». Та, не поспішаючи, пішла до стійки, але повернулася з півдороги. «Ага, здогадалася, що забула спитати, з якою горілкою!» Але вийшло ще цікавіше. «А вам „криваву Мері“ з яким соком зробити?» — спитала вона. «Та дякую, мабуть, ні з яким!» Офіціантка зневажливо хмикнула. У темному небі проревів черговий літак.

Він згадав, як приїхав сюди першого разу, коли несподівано навіть для себе обрав місцем відпочинку, ні, не Гурзуф, Ялту, Барселону або ніжний Коктебель, де скрізь дискотеки, красиві дівчата, алкоголь та інші звабливі речі, — а саме цей простий пострадянський санаторій, де абсолютний спокій, ніякого алкоголю, жінки не кидаються на шию, а чекають курортного роману з залицяннями, квітами, шампанським, поцілунками, а потім уже з усім іншим; де відпочивають мозок і нерви, де є спортивний зал, басейн, процедури. Цілий тиждень він спілкувався тільки з покоївками, медсестрами і таксистами. «Доброго дня», «дякую», «будь ласка» — це, мабуть, усі словосполучення, які він вживав. І тут в санаторії з’ явився Че.

…Вони зустрілися на Прорізній, біля «Спліту».

Трохи посиділи в альтанці, випили вина, Герман віддав Че техпаспорт та новий талон попереджень.

— Дякую за допомогу, Че.

— Немає за що. Телефон Петра в тебе є, звертайся до нього з будь-яким питанням безпосередньо, він буде не проти.

— Ну, а взагалі, як життя?

— Взагалі нормально. Одна проблема… — Че зробив паузу.

— Рисі?

Че засміявся.

— Пам’ятаєш?! Так, рисі. Точніше, одна — колишня дружина. За інше я не переймаюсь.

Тему Ірини вони взагалі не зачіпали.

Більше Герман і Че ніколи не бачились.

Петро, як і обіцяв, звозив його в «Чайний будинок» за цирком, де й справді чай заварювали краще, ціни були нижчі, а атмосфера менш помпезною, ніж в Пасажі. Зрештою, Петро погодився владнати всі дрібниці, навіть безкоштовно, «…тому, що такі речі для друзів я роблю безкоштовно». Згодом він навіть опустив щодо Германа оте своє «друже», яке того так дратувало. Зараз Петро на своєму Lexus чекав на протилежному боці вулиці.

Герман помахав йому рукою і повернувся до приміщення РАГСу, а Петро продовжив слухати своїх улюблених «ВВ». Він ніколи не бачив ні Мері, ні її чоловіка льотчика Валентина, ні Олю, і йому було байдуже до всіх них. Але, як і завжди, він переживав за результат своєї роботи.

Герман пошукав очима Олю. Наречені тупцювали на тому ж місці. Було помітно, що Валентин нервував, зате Оля, молодець, МХАТ по ній ридає, трималась як слід: спинка рівно, задок стирчить, на обличчі — посмішка. Вона щебетала майбутньому чоловіку якісь милі люб’язності і заспокійливо гладила руку.

Герман налагодив на обличчі посмішку і підійшов до наречених.

— Валік, познайомся, це мій старший брат Герман! — Вона випустила руку льотчика і підійшла до брата. Старший свідок дістав коробку з обручками.

— Герман? Нарешті! Дуже приємно познайомитись! Так незграбно все вийшло, пробач, ми вирішили одружитись лічені дні тому, навіть з батьками не познайомилися. Не встигли. — Валентин потиснув Герману руку. Він не відчував підступності моменту. — Багато про тебе чув від Олі. А де ж дружка? — Він був дуже люб’язний.

— Яка така дружка? — Герман наче здивувався.

Старший свідок нервово сказав:

— Дружка Олі, моя напарниця. Ми ж одружуватись прийшли, чи як? Оля сказала, що ти приведеш свою дівчину, її подругу.

— Невже? — Герман підняв брови. — А я стою і дивуюся, що моя сестра робить в РАГСі?! Виявляється, одружується! Оце новина!

— Германе, закінчуй базар, скоро розпис! — Тут Валентин дістав з кишені хустинку, витер руки і… уважно подивився на Германа.

— Так, — Герман посміхнувся, — моя фотографія стояла поруч із Наполеоном. На книжковій полиці, зліва. Я був у ковбойському капелюсі. Згадав? Квіти тримай. Це тобі від Мері. Ми пішли, адью.

— Куди? То дружки не буде? — запитав свідок.