Євген Положій: Мері та її аеропорт

Герман закурив і включив радіо. У новинах передавали, що перші, хто постраждав від війни, — це туристичні фірми. Крім іракців, звісно. В Азії вже третій день гуркотіла війна. Кляті янкі. Згори знову почулося гупання молотка. Герман клацнув пультом музичного центру, але тут і Ґоран Бреґович був безсилий. Здавалося, що сьогодні Літрофанич відкрив цілий цех з ремонту меблів. Шум і ярість!

Митрофанович із люттю вдарив молотком по табуретці. Він ніяк не міг второпати, чому вони весь час ламаються?! Він їх клеїв найміцнішими клеями, збивав найбільшими цвяхами, скручував шурупами, але не більше як через тиждень вони знову розхитувались, скрипіли, і дружина, єхидно так посміхаючися, знову доводила свою перевагу — вона житиме довше. Іноді йому хотілося викинути табуретки прямо з балкона, з четвертого поверху, а іноді просто розтрощити на голові дружини, одним ударом завершити цей марафон, цю малоцікаву гру, яку не він придумав, але на яку завзято погодився, вважаючи, що немає в цьому світі нічого простішого, ніж довести до ладу пару табуреток. Він поклав молоток на стіл і прислухався до музики знизу: «Господи, ну хто цю циганщину слухає?! Як нормальна людина взагалі може таке слухати?» Він ще трохи посперечався подумки із сусідом знизу, хоча, якщо не брати до уваги музичні смаки, в цілому Митрофанович ставився до нього прихильно: чемний, здоровкається, і взагалі, якась чоловіча солідарність відчувалась у його погляді, хоча у свою війну Митрофанович нікого не втаємничував. Усім знайомим казав, що це в нього від неробства на пенсії таке хобі — возитися з табуретками. Ремонтує по дві-три на тиждень і здає на базар за невеликі гроші, так, на «Біломор». І дружина рада, і він при справі. Не в телевізор же днями очі вилупляти!

Похитавши головою, Митрофанович затиснув молотка в руці і з усієї сили ще раз увалив по кришці табуретки, яка вмить, замість того щоб стати на місце, тріснула навпіл. Митрофанович поглядом повільно обстежив тріщину, наче хотів пересвідчитися, що та не намальована, обережно провів по ній пальцем, акуратно здув тирсу і, остаточно переконавшись, що це таки сталося, з лев’ячим ревінням — «Ет, матір твою… прости, Господи!» — підскочив від розпачу та злості чи не до стелі, з серцем кинув молотка на підлогу й пішов на подвір’я — курити.

Пані Польська слухала радіо. Перший Національний передавав про нові ініціативи президента. «Нам потрібна не реформа заради реформи. Нам потрібно, щоб діюча влада стала ефективною», — казав пані Польській президент. «Наволоч. Типова наволоч, — пані Польська не любила президента. — То ти сам щойно визнав, що діюча влада неефективна. Ти сам це про себе сказав! То якого біса ти там сидиш? Тобі треба застрелитись!» — пані Польська не визнавала компромісів. Але, на жаль, президент не чув порад пані Польської, його виступ передавали в запису.

Музика, яка тільки-но увірвалася із квартири напроти, їй не заважала — вона її просто не чула. Виходячи на двір, Митрофанович затримався біля дверей пані Польської і прислухався: з ким вона цього разу розмовляє? З-за дверей напроти, де жив новий молодий сусід, продовжувала верещати духовими циганщина. Грюкнув замок од дверей Андрійовича, і почулось хрюкання Баксика.

— А до вас міліція не заходила, доброго дня, Митрофановичу, сьогодні? — запитав, висунувши голову у пройму, сусід.

Крізь Бреґовича з коридору пробивалося лише гучне баксикове «гав-хрю-хрю-гав» і грюкіт дверей. Герман роздивлявся оформлення постера із нового компакт-диска. Він подумав, що річ, скоріш за все, в розмірах, саме в розмірах пакета. На СВ, як не вмощуйся, як не дизайнуй, які постери не вкладай, такого ефекту, як на конверті вінілової платівки, не досягнеш. Він згадав, із яким трепетом уперше доторкнувся до фірмової платівки Deep Purple, як бухкала кров у скронях, наче він тримав у руках усю мудрість світу. «Обережно! Не впусти! — крикнув Віталя Скрипін, щасливий володар біблії меломанів та дяді в Ніґерії, — там же ж Блекмор, Ґіллан, Лорд, такий концерт, у-ух!» Зараз, чесно кажучи, Герман не пам’ятав, якого саме року то був концерт, але пам’ятав, як вдалося добути п’ять рублів, щоб заплатити Сашкові за перезапис, і що наступного ж тижня його ледь не вигнали зі школи за те, що продавав бобіни з Deep Purple, власноруч на «Маяку-205» за дві безсонні ночі переписані, старшокласникам. Хіба можна уявити, щоб він тримав компакт-диск із таким трепетом? Герман поставив поруч «конверти» компакта і платівки Genesis. Дизайн останнього явно був кращим. «Звісно, справа в розмірах. Це не новина. Але як вмістити ідею, яка продаватиме товар, на зовсім маленьку етикетку для майонезу?» Це питання не давало йому спокійно жити весь останній тиждень. Найгірше, що відповіді на нього не знав не тільки Герман, а й рекламне агентство-замовник, яке підв’язалося під багатого клієнта просто так, на фарт, але у пошуках ефективного рішення зайшло у глухий кут. Тож, перекинувши роботу на Германа, колеги розраховували не лише на бездоганне технічне виконання, але й на креативне рішення. Гонорар передбачався відповідний. Але ефективне рішення Германові у голову не приходило, час спливав, і він починав потроху панікувати.