Євген Положій - Мері та її аеропорт

У двері подзвонили. Надягати халат і йти відчиняти не було ніякого сенсу, він ні на кого не чекав. Скоріш за все, це наглядачі «Водоканалу» чи «Обленерго», які розносили рахунки, або чергові жебраки-шахраї. Хай там як, нічого втішного він для них не мав, а рахунки йому завжди передавав сусід по поверху, старий партизан Андрійович, квартира напроти по діагоналі. Старому було далеко за сімдесят. У будинку взагалі мешкали люди переважно похилого віку.

Герман познайомився з Андрійовичем, коли той ремонтував замок; на вхідних дверях висіла червона табличка «Тут мешкає ветеран Великої Вітчизняної війни». Із замком Андрійович шурхався майже цілий день, але двері все одно відчинялись і зачинялись погано, процедура була досить гамірною, зі скрипами й грюками. Його дружину Герман ніколи не бачив, тільки чув її голос із глибини квартири. Зате часто бачив пса, з яким сусід не розлучався, — просто Іван Бунін на схилі життя. Це був не якийсь там дрібний мопс, такса або дворняга, а справжній бультер’єр. Цього факту Герман ніяк не міг второпати — образ собаки-вбивці не хотів в’язатись у його свідомості з образом тихого дідуся-партизана. Щось було не те: чи то буль — неадекватний, чи то старий — не такий уже й тихий, як здається.

Дзвонити нарешті перестали. Герман почув, що незвані татари тепер турбують Андрійовича — гавкіт пса, гуркотіння замка й дверей, діалог, не розібрати, що до чого, але голоси впевнені й вимогливі, отже, точно носії рахунків.

Герман постарався згадати, що йому наснилося. Але пригадувалися лише фрагменти: чиясь тонка рука, обличчя дівчини (не Мері); будинок, навколо нього — рів із водою, красивий вигнутий китайський місток… відчуття, що повертаєшся додому… Поки все. Більш нічого. Легка туга у серці, відчуття покинутої давно, сотні років тому, домівки. Безнадійність пошуків дороги — це, мабуть, усе, що він міг залучити зі сну до свого активу. Десь посеред дня він обов’язково згадає, що цей будинок сниться йому вже вкотре.

Герман перевернувся на лівий бік. Треба сходити до туалету, випити склянку води, потім можна трохи почитати. Ні, ще треба викурити сигарету. І сьогодні можна обійтися без гантелей.

Знову хтось ішов сходами. Для неділі сьогодні в під’їзді було напрочуд неспокійно і гамірно. На перший погляд цей будинок здається дуже затишним, але якщо недільним ранком лежати мовчки і прислухатись…

У першу ніч після переїзду Герман довго не міг заснути. Нарешті, десь о п’ятій, його таки охопив сон. Та виспатись не вдалося — славен [1] гімн. України, який увірвався в кімнату навіть крізь двоє металевих дверей, здався Герману чомусь дуже схожим на славен Радянського Союзу, який він ненавидів саме за звичку лунати по радіо о 6.00. Хто із сусідів умикає радіо на повну гучність з ночі, і кого йому ненавидіти, Герман так і не зрозумів.

Він згадав своє здивування, навіть розпач, коли наступного дня біля квартири його перестріла чемна бабуся, в якій він упізнав викладачку з кафедри психології своєї альма-матер. За його підрахунками, бабці зараз мало би бути років зі сто, але він справедливо вважав, що в наш час люди стільки не живуть, тим більше викладачі. Але для пані Польської часу, здавалося, не існувало. В університеті про її принциповість ходили легенди. Вона була останнім залізобетонним муром радянської школи психології. Студент, який промовляв прізвища «Фройд» або «Юнґ», міг спокійно готуватися на відрахування або брати «академку», такі люди іспити у пані Польської здавали виключно на «два». Пані Польська, дякуючи Богу та деканату, у Германа не викладала, але одного разу йому довелось побувати на її лекції. З кафедри ледь чулося монотонне буботіння, аудиторія сиділа нишком, і від нудьги Герман намалював у зошиті пані Польську в будьонівці, із шаблею в руці, поруч із могилою, на якій замість квітів ростуть ереговані фалоси, та підписав: «Перша Кінна армія на могилі Зіґмунда Фройда». Малюнок пішов по рядах і зрештою потрапив до викладачки. Лекцію було зірвано.

— Молодий чоловіче, хвилиночку! — без сумніву, це була саме вона і вже міцно вхопила Германа за лікоть сухою рукою. Подітися було нікуди — в одній руці він тримав ключі від квартири, в іншій — рюкзак. — Ви наш новий сусід?

Він скосив око — бабця мала рішучий вигляд. «Господи, скільки ж таки їй років?» — подумав Герман, але думати довго над простими питаннями молодим людям пані Польська ніколи не дозволяла.

— Я питаю, чи ви — наш новий сусід?