Євген Положій: Мері та її аеропорт

От і цього дня три вірних пси — німецька вівчарка, сенбернар і боксер — терпляче сиділи біля входу, чекаючи, і проводили очима кожного, хто виходив з магазину. Вийшла пара, потім два підлітки, потім дамочка з білим пуделем на повідку. Собаки здивовано перезирнулись. «Непорядок! Хтось із цих двох точно не вміє читати — або дамочка, або пудель», — подумали вони.

Поки Герман ходив по залу, вибираючи м’ясо, народ потроху розійшовся. Він заплатив гроші, зупинившись між філе з курчати та філе з телятини на першому, і поклав їжу до рюкзака.

— У вас монеток нема? — запитала продавщиця, риючись у касі. — Здачі не буде, мабуть, у мене.

Симпатична крихітка. Герман придивився уважніше. Остання продавщиця була в нього на другому курсі університету, тобто дуже давно. «Може, допоможе чимось з етикеткою для майонезу?» — подумав він і сам собі посміхнувся.

— Як у вас із майонезом справи?

— Дуже добре. Вибирайте! — Вона підняла руку, показуючи на вітрину, і Герман з’ ясував, що з грудьми там також усе в порядку. Він пробігся очима по майонезних етикетках, яскраво представлених на верхніх полицях. Нічого нового й особливого.

— Та ні, дякую, такі в мене всі є.

— Ви що, колекціонер? Майонез колекціонуєте?

Так, вона чудова. На жаль, за прилавком не видно ніг, але повинні бути, бо висока. Років двадцять п’ять. Чорнява. Макіяж помірний, що для продавщиць рідкість. Руки доглянуті, обручка, манікюр без остаточних явищ, задирок немає. Герман хотів було запросити її роздивитись колекцію етикеток, але вчасно згадав, як років зо два тому випадково переспав з керівницею місцевого осередку соціал-демократичної партії (о), і як йому було ніяково, як він нудився і до, і після, і під час, взагалі, задоволення посереднє від того, що нічого сказати, а промовчати просто не дають.

— Дайте якусь шоколадку на здачу або цукерок.

— Газету візьмете?

— Візьму, дякую. Свіжа?

— Вчорашня. До побачення. — І звабливо так посміхнулася.

Герман кинув у рюкзак газету і вийшов із крамниці. З собак біля дверей вже нікого не лишилось. Він озирнувся навкруг: вийшло сонечко, на вулиці значно потеплішало, і йому стало весело-весело.

Герман надів темні окуляри і повільно рушив додому. Весна, безумовно, була вже зовсім поруч. Але от із ким?

Митрофанович сидів на холодній лавці, палив і пригадував, чув він сусідську музику минулого понеділка вдень чи не чув, аж доки не згадав, що ні його, ні дружини в той день не було вдома. «Питали, — розказував Григорій Андрійович, — чи був він минулого понеділка вдень, між тринадцятою та чотирнадцятою, вдома? Я сказав, що не пам’ятаю, принаймні, не бачив…» Разом вони намагалися згадати, коли бачили сусіда останнього разу, але ця розмова слугувала лише фоном. Основною темою для обговорень була стаття у вчорашній газеті про жорстоке вбивство п’ятьох людей на вулиці Першотравневій. Їх застрелили в одній квартирі, одразу всіх, море крові, неясно хто і за що, розмови різні, але газета пише, що вбивство пов’язано з торгівлею людьми. Фірма начебто була лише зашифрована під туристичну. Вбито чотирьох жінок, одного чоловіка, начебто — міліціонера. Але що він там робив?

Тепер сусіди гадали, чи не за цією справою приходили сюди сьогодні міліціонери, і дружно зійшлися на думці, що цього не може бути.

Нарешті хоч трохи пригріло сонце, і брудні купи снігу почали помалу танути. Йти додому після вранішньої поразки Митрофановичу не хотілось, хоча за годину куріння він уже добряче промерз. «Не вистачає спілкування на нейтральні теми», — Митрофанович згадав про сина та онуків, які давно вже не заходили.

— Доброго вам дня! — привітався Герман, підходячи до під’їзду.

— Доброго дня! — Митрофанович хотів ще щось додати сусідові, але не наважився, лише подумав, як же той ранком устиг прослизнути повз нього та Андрійовича непоміченим. «Точно дома не ночував!» — вразився він своїй здогадці.

Герман уже підіймався сходами. Сусідові він відповів автоматично, автоматично діставав ключі, автоматично привітався зі старшим Кальченком, який заходив до своєї квартири і на нього якось дивно глянув, наче хотів щось сказати, але потім передумав.

— Доброго дня, пане колишній студенте! — О, тільки не це! У проймі дверей своєї квартири стояла пані Польська у білій у тоненьку жовту ромашку нічній сорочці. — А до вас учора міліція приходила! І сьогодні також!

Пані Польська в уяві Германа була схожа на смерть. Рідке сиве склочене волосся, палаючі допитливі очі, бездоганно-впевнений тон.