Галина Пагутяк - Потрапити в сад

— Ти, Петро?

— Я.

— Де ж ти був так довго, що я заснула?

— Літав.

— Що-що?

— Літав і повернувся до тебе.

— Який ти молодець, Петрику...

— Я не Петро. Я — Артур.

Марія засміялась:

— Хіба не все одно, як тебе звати?

Вона не бачила його обличчя у напівтемряві.

— Ходи сядь біля мене... — попросила Марія.

(Спроба лібретто опери на три дії)

Від автора Кості:

Сам розумію, що це не справжнє лібретто, бо ніхто з нього не скористається. А для мене воно перше й останнє. Не тому, що це не вдається. Просто немає потреби. Я йду з ансамблю. Назавжди. Як Марія. Тільки я ще кудись прийду, а вона вже не виборсається з-під землі, що лягла їй на груди. Наше братство розпалося. Кожна втрата непоправна, і біль, який вона нам завдає, нагадує сумний голос скрипки посеред розбурханого весілля, де всі п’яні від вина й надії знайти у людському юрмовиську бодай крихітку щастя.

Перший шукач

Другий шукач

Третій шукач

Ворожка

Дівчина на мотоциклі

Господар

Господиня

Гості

Ось іде Марія, гарна, юна. З-під розстебнутого плащика виглядає шкільна сукня і білий фартушок. Банти в косах. І ще здалеку всміхається. Ми, троє хлопців, стоїмо на шкільному подвір’ї і не можемо не всміхнутись у відповідь.

Запах крейди, запах квітів — перше вересня. Марія скинула квітчасте платтячко, в якому бігала ціле літо.

Стала дорослішою на цілий рік, хоч ми ще вчора цього не помічали.

Хто міг подумати, що її не стане? Її матір у чорній хустці стала невпізнанною, а передсмертний Маріїн крик досі вчувається кожному з нас.

Легше самому вмерти, ніж бачити й чути це. Квіти, голуби, трава лишилися. Хто хоче бути покровителем квітів, хай не зненавидить їх.

Є ще сонце, небо, хмари.

Ящірки, комахи, річки, озера.

Все потребує нашого захисту.

Марія всміхалася нам, не чекаючи наших усмішок. Вона була перша, коли треба було простягнути комусь руку. І всі потребували її усмішки й голосу. Отримували та йшли геть, от дівчини й ненадовго вистачило.

Хто хоче бути покровителем квітів, хай спершу стане покровителем людей.

У лікарняних палатах, загальних вагонах, на вокзалах ми рівні у своїх нещастях і розкриваємось, як квіти, одне перед одним. А з настанням ранку розбігаємося хто куди. Та навіть ці миті дають право на існування, осявають нас світлом доброти.

Справжніх покровителів квітів на землі небагато — таких, як Марія, що складалася з усмішки, голосу й безкорисливості й не могла заподіяти зла навіть хатці, яку покинув равлик.

Але ж одна-однісінька скрипка примушує замовкнути галасливу юрбу! Наше життя — ще більша трагедія, ніж трагедія Марії. Ми борсаємось у лабіринтах, не бачимо виходу і шукаємо самотності, якої ніколи не було й нема, оскільки вона є нашою вигадкою. Самотність є тільки там, серед зірок розділених мільярдами світлових років, де надто холодно або надто жарко, щоб могло існувати щось живе...

Арія Першого шукача

(він сам)

Це тільки так здається, ніби я чогось шукаю і кудись іду. Все лишилося: убоге житло з холодною влітку грубкою, стос платівок, коробка касет, концертні костюми, які не хочеться продавати, а надягати навряд чи доведеться. Отак я взяв квиток в один кінець, попросив водія зупинитися коло лісу і вийшов, відчуваючи спиною здивовані погляди пасажирів:

«Куди ж він?»

«До кого?»

Сонечко світить, падає листя. Є друзі, є вороги, а ти одного разу кидаєш усе і йдеш, щоб змити з себе бруд і піт у якійсь тихій блакитній річці. Легко звільняєшся від думки, що ти був кимось, наприклад, музикантом серед музикантів, а згодом ваше товариство розпалося. Схожих ситуацій до дідька, як і поганої музики. Я писав таки погану музику, якщо вона не зцілила хворих і не воскресила мертвих. Бо сам я — мертвий-мертвісінький. Зараз це майже всім відомо. Тому буду шукати людей чи звірів, котрі про це не знають, і щосили вдаватиму з себе живого.

Ліричний відступ автора Кості:

Пригадав чомусь, як ми їздили на весілля до однокурсниці Вітька. Поки зібралися, поки дісталися до іншого міста, поки знайшли її дім, то молоді вже були в загсі. Ми туди, але ж не протовпишся: з добрий десяток пар шлюб бере. Отак стовбичимо, чекаємо, коли вийдуть наші молоді, аж тут бачимо дідка з проваленим носом.

Якийсь несповна розуму, крутиться між людьми, особливо коло дівчат треться, і гугнявить, приміром, таке: от колись були весілля, з троїстими музиками, з народними звичаями. Гарно! І дівчата були красивіші, скромніші, працьовитіші.