Галина Пагутяк - Потрапити в сад

— Я тобі покажу ту маленьку частинку Землі, що зветься Україною, на якій ми маємо щастя перебувати... — з незвичною для нього мрійливістю мовив Варфоломій. — Дивись! Оце — Дніпро, найславетніша ріка слов’ян, але горе тому, хто нап’ється з неї води. Штучні моря на ньому стали розплідниками зарази. Вода зацвіла, бачиш, яка зелена? А ще як пльоснули радіації... Тою водою вже можна пригощати грішників у пеклі. На Дністрі не краще: колись там водилася форель, а зараз лише найживучіша дрібнота, котрій не страшні хімічні стоки. Зрештою, поглянь на малі річки, точніше, порожні русла. Хіба коло них є ліси? Кожен школяр знає, що дерева затримують вологу, але жодному чиновнику це невідомо.

— Навіщо воно мені? — не витримав Артур. — Хіба я газет не читаю?

— Дивися на результати меліорації: пилові бурі на Поліссі, виснажені, зарослі бур’яном поля, а відтак — спорожнілі села, бо хто житиме на землі, яка не родить? А ось мертві пташенята в гніздах: їх вбили хімікати. Скажеш, буцім той чарівний куточок, де знайшла собі притулок Марія, обмине майбутня катастрофа, яка вбере у себе всі гріхи перед матір’ю-природою? Не тішся. Вітри дмуть звідусіль. Маріїна хвороба не від надломленої психіки, а від повітря, яким дихає ця і досі найбагатша в Європі країна.

— Ти хочеш сказати, що подібне чекає кожного? — здригнувся Артур.

— Поглянь тепер на місто: ось школа, випускний вечір. Чуєш сміх, танці, співи? Поруч обгороджена парканом церква — XVII століття, барокко. Ночами всередину храму залазять повії, пияки, наркомани. Й учні бачать це, і знають, що колись з цієї церкви збивали хрест і тягли тросом надгробки з подвір’я. Ти думаєш, їх хвилює доля річок, лісів, самої України, коли вони навіть не знають рідної мови? Нотуй все уважно, Артуре, знадобиться. А тепер — геть з землі, із світу пігмеїв!

Він стрімко помчав угору, й Артур за ним. За мить Земля загубилася, ставши однією з слабких зірочок, а маги перетворились у велетнів і полетіли назустріч кометі, осяйній і пекельній. Варфоломій пропустив її між пальцями, а наступній відірвав голову і кинув Артурові, запрошуючи його погратись у м’яча. Але швидко це їм набридло, і вони полетіли Чумацьким Шляхом, відштовхуючи з дороги зірки, черпаючи пригоршнями воду з океанів заселених і незаселених планет, сіючи спори життя на охололі зірки...

— Годі! — розсміявся задиханий Артур — Давай зупинимось.

Вони вмостилися на краю чорного астероїда, звісивши ноги в безодню.

— А тепер поговоримо про Марію, — сказав Варфоломій. — Тут вона нас не почує.

— Ти здурів!

— Але ти мусиш туди вертатися, — зауважив Варфоломій, зав’язуючи шнурок на черевику.

Артур почухав потилицю:

— Куди, хотів би я знати? Скрізь небо...

— Ми будемо разом вертатись. Я, знаєш, випив би кави.

Артур зареготав, як шалений.

— Озирнись! — сказав йому Варфоломій. На блискучій поверхні астероїда відбувався якийсь рух. Грунт сухо тріснув, і з невеликої розколини поповз зелений паросток. З’явився один листочок, другий, потім стебельце увінчалося пуп’янком, який розкрився прегарною білою квіткою...

— Зірви!

Артур бездумно простягнув руку до квітки, але в останню мить відсмикнув:

— Не можу...

— Ну, що ж, — зітхнув Варфоломій. — Час вертатися.

Вони зісковзнули з астероїда і полетіли.

— Слухай! — гукнув Артур. — Найкраще у нашій прогулянці — це квітка!

— Угу, — буркнув Варфоломій.

Він раптом став небалакучим і не відштовхував зірки, а байдуже обминав їх.

— Земля! — закричав Артур. — Я її впізнав!

І вони впали у росяну холодну траву, як на дно океану.

— Боже, — заплакав Артур. — Я літав, і це не був сон. Як тут гарно...

— Вставай, бо простудишся! — протверезив його Варфоломій. — Ходімо до хати.

— А що ж буде з Марією? — підхопився Артур.

Варфоломій знизав плечима:

— Ти ж не схотів зірвати квітки. Ти її пожалів.

Артур стиснув кулаки і мовчки посунув на Варфоломія.

— Цього якраз не треба, жовторотий, — вишкірився той. — Моя місія вже закінчена. А завтра репетиція. Чао!

Він неквапно рушив стежкою. Лише раз обернувся, ніби запрошуючи з собою, а потім назавжди зник у темряві.

Артур нагнувся і знетямлено почав рвати квіти на тому самому місці, де він вперше поцілував Марію. Нищив їх усі: і сповна розквітлі, і зів’ялі, й зовсім пуп’янки, видирав з корінням, і білі, і жовті, і червоні, й кидав на землю з такою люттю, наче вони в чомусь завинили перед ним.

...Лампа чаділа, а Марія спала, похилившись на стіл. Від його погляду вона заворушилась і розплющила очі.